0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Від сніжки у вухо до щасливої пташки. Уривок із роману Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка»

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів—Київ» і знайомиться з дідусем. І, не зважаючи на гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя. Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені... Але що станеться, якщо про них заговорити вголос? Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефона, що слугує ліхтариком, дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей. Ділимося уривком із роману «Приходь без дзвінка» у матеріалі.

Ілюстрація книги Світлани Бєлоусової "Приходь без дзвінка"

— Вліпила сніжкою у вухо, а влучила в серце, ха-ха. Повернувся додому, випитав у товариша її адресу і своїм кострубатим почерком написав листа.

— Відповіла? — плела я далі павутину історії під стукіт коліс.

— Еге ж, стримано й коротко, але відповіла. Та згодом листи стали розкутішими й довшими, а коли я приїхав за місяць, то вона дивилася геть сполоханими очима, знічуючись від власних почуттів.

— Це і є любов з першого погляду?

— То так, але я на початку й не розумів, що з тим чинити. Приїжджав і шукав відповіді в ній, а вона подовгу мовчала. Проте я бачив її винятковість, бісики в очах. Характер, знаєш, і без слів видно.

— А там весілля і переїзд?

— Якби ж то... Смілива вона тілько зі своїми товаришками була, мені відкривалася поволі. Від батька листи ховала, сказала надсилати їх до Берти й ходила забирати, такбо спокійніше. Анна страшилася його реакції, бо її суворо виховували.

***
Він приїжджав до Анни через вихідні, зразу зізнавшись батькам, що в Рахові чекає на нього дівчина — більше нічого пояснювати не схотів, та й що додати? Мати лише охнула: «Я ж казала! Як у воду гляділа!». Батько, розуміючи, кивнув, бо й сам колись хотів його матір з Вінниці до Чернівців забрати, а та відмовилась: чи тут, чи ніде. Надто міцно була прив’язана до дому. Та він і не наполягав: роботящий, брався за будь-що і сина навчив того ж.

Василь працював на будівництві, зрідка просив у бригадира вихідний, окрім суботи й неділі, аби хоч на день довше побути з Анною. Але не зловживав, бо боявся втратити роботу. У Рахові зоставався у бабусі Берти. Вона навіть тішилася його компанії, кімната Димка була вільною, діти розкидані містами, хто де, а вона сама залишилася. Швидко прикипіла до нього — і він до неї теж. Повертався ввечері — кулеша наготована. Заварювала в каструлі чай із кмину й сідала життя переповідати. Василь неуважний тоді був, літав думками з Анною, і чимало її історій постиралося з пам’яті.

Багацько добра Берта зробила йому.

— Іди, синку, з Богом, — проводжала з сумом. — Як треба — так і приїзди, мо’, поґаздуєш.

Носив воду їй, рубав дрова, сіно заготовляв, дах полагодив у стайні. Тільки худоби вона йому не довіряла, казала, тварини бояться, не звикли-бо. Берта мала курей, гусей, чотири вівці й одну корову. Згодом навчила його доїти плямисту Марфу, дозволила збирати яйця від курей і деколи годувати тварин. Тож приїжджаючи, Василь мав деякі обов’язки.

Після обіду він гуляв з Анною і, від’їжджаючи, просив поговорити з батьком, натякнути хоч на його існування.

— Хіба так може довго тривати? Чого ти боїшся, Анничко? Я ж роботящий, не пропадеш зі мною. На дахах розуміюся, а як у вас по-інакшому роблять, то перевчуся. Чуєш? Нам гуртом триматися треба!

Дівча схлипувало в обіймах, обм’якало, як мальви після дощу. Її виховували, ні на крок не відпускаючи, і Анна завше корилася батькові, хоч і мала вже сімнадцять год. Раненько ходила з ним на Службу, потім спішила на навчання.

Брехати не вміла, але брехала, аби довше з Василем побути.

Місто мале, й давно її батькові добрі люди доклали, що Анничка за годину до потяга приходить, що біжить в обійми до парубка, що за два дні проводжає і не йде з перону доти, доки потяг не сховається за горами. Тоді заспокоїться, випростається й піде, наче й не було нічого. Із червоними, ледь спухлими від сліз очима.

Батьки знали й мовчали.

— Анно, ти розумієш, що брехня — великий гріх? — запитували.

Опускала погляд, кивала, але не зізнавалася.

Фото книги "Приходь без дзвінка" Світлани Бєлоусової

Все вирішила прикра ситуація. Аби менше потрапляти людям на очі, водила хлопця в гори. Анна взагалі була шустра дуже, чи то вона випробовувала Василя, чи хто його зна.

Якось повела хлопця на гору Терентин і далі ще до Жандармів. Дорогою назад Василеві стало зле, він змовчав, думав, що минеться. Надвечір мав гарячку, а через день уже їхати. Анна схопилася й повела його в лікарню до тітки, додому ж привести не могла. До бабці Берти посоромився йти, аби зайвого клопоту не завдавати старенькій.

Лікарі нічого не виявили, а хлопець то втрачав свідомість, то знову отямлювався. Анна в усьому звинувачувала себе, думала, чи змія, чи якась інша напасть, чи це Бог карає її за брехню...

Пам’ятав уривчасто — била лихоманка, весь мокрий, вона рукою гладила його чоло й казала: «Вийду за тебе, Васильку, батькам розкажу все, тіко б ти одужав». Він і заснув, думав — то сон.

Прокинувся за дві доби, марив увесь час. Глянув, а вона стояла навколішки біля ліжка, голову схилила й пошепки молилася. Василева долоня була мокрою від сліз, а шкіра її така м’яка на дотик. Одному Богові відомо, що це було, але вона його вимолила.

— Що ти читала тоді?

— «Отче наш».

— Навчиш мене? Я не вмію...

— Навчу, — кивнула ствердно.

Потім він одужав і почав заходити до церкви, призвичаївся до недільних служб і відтоді їх не пропускав.

Так і викрилася їхня брехня, у яку вони дарма вірили. Анна ще першого дня, коли його лихоманило, прибігла до батьків й зізналася.

— Рік у бабці Берти забираю листи від Василя, бо боялася, що ви, коли дізнаєтеся, будете ховати їх від мене.

— Чого б це ми їх ховали? — дивувалася мати.

— Як це чого? Ти ж сама розповідала, що так з тобою бабуся чинила. І ти їй довго пробачити не могла, аж доки батька не зустріла.

— Так врешті-решт все до добра привело!

— Нехай, але як забороните бачитись, втечу до Вінниці з Васильком, — і зарюмсала.

Поки дівчина витирала сльози, батько поклав руку їй на голову й підморгнув матері. Так, ніби безмовно кажучи: «Казав же, пташка сама прилетить і випалить все з порога, а ти сумнівалася». І з погляду матері було зрозуміло, що вона програла в цій суперечці.

— То ви все знали!?
Довго Анна сердилася на них, ой, довго.

— А чого ж ви, тату, не сказали, що знали?

— Було цікаво, куди тебе брехня заведе, — відказав.

 Передзамовити роман Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*