«Вона хоче бути всіма одразу»...уривок з роману Сильвії Плат «Під скляним ковпаком»
Естер Ґрінвуд — молода, вродлива та надзвичайно талановита жінка, яка повільно йде на дно – можливо, назавжди. Сильвія Плат майстерно описує Естер з такою силою і відвертістю, що її невротична хвороба стає цілком зрозумілим, таким же ймовірним і доступним досвідом, як похід у кіно. Ретельне дослідження темних і моторошних куточків психіки — і глибокої самотності, для якої сучасне суспільство ще не знайшло рішення, – зробило цей роман культовою класикою. Публікуємо уривок з роману «Під скляним ковпаком» у матеріалі.
— Так добре знати, що вони от-от помруть.
Гільда позіхнула й потягнулася, вигнувши по-котячому довгі кінцівки, а тоді вклала лікті на круглий стіл, занурила обличчя поміж рук і знову задрімала. Жмуток жовчно-зеленої соломи примостився на її чолі, мов тропічний птах.
Жовчна зелень. Їй віщували популярність наступної осені, але Гільда, як завжди, на пів року випереджала час. Жовчно-зелений із чорним, жовчно-зелений із білим, жовчно-зелений зі своїм далеким родичем — пляшково-зеленим.
Модні анонси, мов надуті срібні рибини, пускали бульки в Моєму мозку. Досягаючи поверхні, бульки лускали.
Так добре знати, що вони от-от помруть.
Я прокляла себе за те, що прийшла в готельний кафетерій одночасно з Гільдою. Після вчорашнього важкого вечора я була не в змозі вигадати поважну причину, щоб повернутися в номер по забуту рукавичку, чи носовичок, чи парасольку, чи сумочку. За це я розплатилася довгою, цвинтарно-мовчазною прогулянкою від матових скляних дверей «Амазона» до полунично-мармурового парадного входу в нашу редакцію на Медісон-авеню.
Гільда цілу дорогу крокувала, ніби манекенниця.
— Такий гарний капелюшок! Сама зробила? — я була майже готова, що Гільда поверне до мене голову й скаже: «У тебе якийсь хворобливий голос», — та вона лише витягнула і втягнула свою лебедину шию й буркнула:
— Так.
Напередодні я дивилася виставу, героїня якої була одержима діббуком*, і коли діббук промовляв крізь неї, голос був таким глибоким і глухим, аж неможливо визначити, належить він жінці або чоловіку. Гільдин голос був точнісінько як голос того діббука.
Вона розглядала своє відображення в начищених вітринах, наче щомиті мусила впевнюватись у власному існуванні. Між нами запала така глибока мовчанка, що я майже почала відчувати провину. Тому я сказала:
— Така страшна історія з тими Розенберґами, правда?
Того вечора Розенберґів мали стратити на стільці.
— Так! — відповіла Гільда, і нарешті було схоже, що я зачепила людську струну в котячій колисці її душі. Це відбулося, коли ми сиділи самі посеред ранково-похмурої, подібної на гробницю кімнати для нарад. А тоді вона підсилила своє «так»:
— Страшно, що такі люди могли лишатися живими, — вона позіхнула, блідо-оранжевий рот оголив зачаєну всередині темряву. Я заворожено витріщилася на чорну печеру, сховану під її обличчям, аж доки губи зімкнулись, і діббук заговорив зі своєї схованки. — Так добре знати, що вони от-от помруть.
— Ну ж бо, усміхнися нам.
Я сиділа в кабінеті Джей Сі на оббитому рожевим оксамитом двомісному диванчику, тримала в руках паперову троянду й дивилася на журнального фотографа. Мене фотографували останньою з дванадцяти дівчат. Я спробувала сховатись у вбиральні, але не вдалося. Беті вгледіла мої ноги крізь щілину під дверима.
Я не хотіла фотографуватися, тому що мало не плакала. Хтозна, чому мені так кортіло плакати, однак я розуміла: якщо хтось заговорить до мене чи надто пильно придивиться, сльози покотяться з моїх очей, і схлипування підуть мені горлом, і я плакатиму тиждень. Я відчувала, як сльози плещуться й підкочуються до моїх країв, наче я — повна по вінця хитка склянка.
То була остання серія зйомок, потім мав вийти журнал, а ми мали повернутися назад у Талсу, чи Білоксі, чи Тінек, чи Кус-Бей, чи звідки ми там приїхали, і фотографуватися треба було з якимсь реквізитом, що натякає на наші майбутні фахи.
Бетсі тримала качан кукурудзи, щоб показати, що вона хоче стати дружиною фермера, Гільда — лису безлицу голову манекена, адже вона хотіла робити капелюшки, а Дорін — вишите золотом сарі: буцімто вона хоче бути соціальною працівницею в Індії (насправді вона й на гадці такого не мала, просто хотіла отримати сарі, як сама мені й пояснила).
Потім v мене запитали, ким я хочу бути, і я відповіла, що не знаю.
— Та звісно, знаєш, — сказав фотограф.
— Вона хоче, — вʼїдливо зауважила Джей Сі, — бути всіма одразу.
Я відказала, що хочу бути поеткою.
Вони заходилися шукати для мене реквізит.
Джей Сі запропонувала поетичну збірку, але фотограф відкинув ідею, мовляв, надто очевидно. Це мало бути щось, що надихає поетів. Зрештою Джей Сі видобула зі свого тогоденного капелюшка паперову троянду — з тих, що зазвичай мають довгі стебла.
Фотограф налаштовував розжарені білі софіти:
— Покажи нам, яка ти щаслива, коли пишеш вірші.
Я втупилася поглядом у синє небо, що прозирало в шпаринах між листя фікусів на вікні Джей Сі. Зліва направо повзли кілька ватних хмарин, подібних на театральні декорації. Я зосередила погляд на найбільшій хмарині, наче разом із нею з поля зору могло віднести й моє щастя.
Мені здавалося, що дуже важливо тримати лінію рота рівною.
— Усміхнися нам.
Зрештою я покірно скривила рот у посмішці, схожій на гримасу ляльки черевомовця.
— Ой, ні, — запротестував фотограф, раптом ніби відчувши недобре. — Ти наче зараз розплачешся.
Я не могла зупинитися.
Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення.
Коли я підвела голову, фотографа вже не було. | Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами.
Я попорпалась у сумочці в пошуках золотавої косметички з тушшю, щіточкою, тінями, трьома помадами та дзеркальцем на кришці. Обличчя, що дивилося на мене з люстерка, наче визирало з-за тюремних ґрат після тривалих катувань. Розпухле, синювате, якихось нелюдських кольорів. То було обличчя, що потребувало мила, води й християнської терпимості.
Я взялася фарбуватись без особливих надій на успіх.
Минуло відчутно багато часу, перш ніж Джей Сі принесло назад з оберемком рукописів.
— Це тебе трохи розрадить, — сказала вона. — Приємного читання.
Щоранку на кабінет редактора відділу художньої літератури сходила лавина рукописів, осідаючи запилюженими заметами. Певно, по цілій Америці в кабінетах, на горищах і в класних кімнатах сиділи люди й щось писали. Приблизно щохвилини хтось завершував рукопис, тож за пʼять хвилин на столі редактора літературного відділу опинялося пʼять рукописів. За годину — шістдесят, звалених купою, розсипаних на підлозі навколо. А за рік...
Я всміхнулась, уявивши, як переді мною пропливає в повітрі білосніжний щойно підшитий рукопис, де на першій сторінці в правому верхньому кутку надруковано: Естер Грінвуд. Через місяць після стажування в журналі мав початися літній курс, де викладатиме знаний письменник: для вступу я надіслала рукопис оповідання, яке письменник має прочитати й визначити, чи гідна я в нього вчитися.
Звісно, на курс набирали мізерно мало людей, і я давно надіслала свій текст, а досі не отримала жодної звістки, однак була впевнена, що, повернувшись додому, знайду на столику в передпокої лист про зарахування.
Я вирішила зробити Джей Сі сюрприз — надіслати кілька оповідань, які напишу під час навчання на курсі, тільки під псевдонімом. Одного дня редактор відділу художньої літератури прийде до Джей Сі, кине їй на стіл мої оповідання й скаже: «Оце значно краще за пересічний рівень», — і Джей Сі погодиться, і запросить автора на ланч, а ним виявлюсь я.
