Вибір Лабораторії: Сильвія Плат «Під скляним ковпаком»

Поділитись

01 квітня 2024, Пн

Продовжуємо рубрику «Вибір Лабораторії» і рекомендуємо реалістичний та емоційний роман культової американської письменниці Сильвії Плат про жінку, яка вела боротьбу з психічною хворобою та суспільним тиском, — «Під скляним ковпаком». Ця історія, що є тонко завуальованою автобіографією, описує хроніку психічного розладу молодої жінки, а також досліджує суспільні очікування щодо жінок у 1950-х роках. Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 2000 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Про дослідження темних і моторошних куточків психіки і глибокої самотності у романі Сильвії Плат — читайте у матеріалі.

Тонко завуальована біографічна історія Сильвії Плат розкриває внутрішній світ жінки, яка опинилася сам на сам в боротьбі з депресією. Головна героїня Естер йде тернистим і виснажливим шляхом крізь внутрішні конфлікти у намаганні відповідати запитам суспільства і водночас прагнучи свободи. Зіштовхується зі страхами й осудом, що перетворює увесь світ на мистецьку метафору самогубства... Книга залишає багато питань і спонукає до глибоких роздумів, особливо зважаючи на трагічну історію її авторки: через місяць після публікації роману Сильвія Плат закінчила життя самогубством, а художня історія Естер стала життям, яке перетворилось на смерть.

Настя Кулик – контент-менеджерка

видавництва Лабораторія

По обіді ми пішли дивитись, як народжується дитина.

Спершу ми знайшли в лікарняному коридорі комору, де Бадді взяв для мене білу маску й марлю.

Високий і товстий студент-медик, величезний, мов актор Сідні Ґрінстріт, сидів неподалік і спостерігав, як Бадді накручує мені на голову марлю, аби повністю сховати під нею волосся, заливши над білою маскою самі тільки очі.

Студент-медик неприємно гигикнув і сказав:

— Може, тебе хоч мати любить.

Я так глибоко замислилися над тим, який він товстий, і над тим, яке це нещастя для чоловіка, особливо юнака, бути товстим — бо яка жінка захоче перехилятися через такий величезний живіт, щоб поцілуватися, — що навіть не одразу зрозуміла, яка то була образа. Коли я дійшла висновку, що він, певно, вважає себе винятково гарним, і вигадала саркастичну ремарку, мовляв, тільки матері й люблять товстих чоловіків, він уже пішов.

Бадді розглядав на стіні чудернацьку круглу дошку з низкою отворів: перший був завбільшки з доларову монету, останній — зі столову тарілку.

Він сказав мені:

- Чудово. Просто зараз хтось народжує.

Біля дверей пологової стояв худенький згорблений студент, знайомий Бадді.

Бадді сказав:

— Здоров, Вілле, хто приймає?

— Я приймаю, — похмуро відповів Вілл, і я помітила, що на його високому блідому чолі рясніють дрібні краплі поту. — Я приймаю, і це мої перші.

Бадді пояснив, що Вілл — третьокурсник і, щоб отримати диплом, мусить прийняти вісім пологів.

Тоді він зауважив шум у протилежному кінці коридору: кілька чоловіків у салатових халатах і лікарських ковпаках, а з ними й кілька медсестер прямували до нас, везучи на каталці щось велике й біле.

— Ви ліпше не дивіться, — прошепотів мені на вухо Вілл. — Ви не захочете дітей, якщо побачите. Вони не дозволяють жінкам дивитися. Інакше рід людський вимре.

Ми з Бадді засміялися, а потім Бадді потиснув руку Віллу, і ми пішли в пологову кімнату.

Вигляд столу, на який вкладали жінку, так мене приголомшив, що я заніміла. Він був схожий радше на стіл у жаскій катівні — з металевими стременами, що стирчали з одного боку, й різноманітним приладдям, дротами й трубками, яких я не могла добре роздивитися, з іншого.

Ми з Бадді стояли біля вікна, десь за метр від жінки, звідки все було чудово видно.

Живіт породіллі так височів, що я не бачила за ним ні її обличчя, ні верхньої частини тіла. Здавалося, вона не мала нічого, крім по-павучому величезного черева та двох потворних покручених ніжок у високих стременах, і весь час, поки народжувалася дитина, вона страшно, не по-людському вила.

Потім Бадді пояснив, що жінці вкололи якісь ліки, і вона не памʼятатиме, як боляче їй було, і що коли вона стогнала й лаялася, то насправді не усвідомлювала, що робить, бо була неначе в напівсні.

Я подумала, що тільки такі ліки міг винайти чоловік. Ось перед нами жінка переживає неймовірний біль, вона очевидно відчуває його цілком і повністю, адже інакше так не стогнала би, а потім вона поїде додому й зачне наступну дитину, бо ті ліки змусять її забути, як це боляче, і все одно в її тілі постійно лишатиметься щось, що змушуватиме цей довгий, сліпий, без дверей і вікон коридор болю щоразу відчинятися перед нею, і поглинати її, й зачиняти її в собі.

Головний лікар, який наглядав за Віллом, весь час казав жінці:
— Тужтеся, місіс Томолілло, тужтеся, розумничка моя, тужтеся.

— Голова немовляти, — прошепотів мені Бадді під прикриттям стогону породіллі.

Але голова немовляти хтозна-чому застрягла, і лікар наказав Віллу робити розріз. Я почула, як ножиці дзвінко зійшлися на жінчиній шкірі, наче на клапті тканини, і полилася кров — страшна, яскраво-червона. А потім дитина ніби вискочила в руки Віллові — сливово-синя, вкрита чимсь білим, мов борошном, заляпана кровʼю, а нажаханий Вілл усе торочив:

— Я впущу його, я впущу його.

— Ні, не впустиш, — відповів лікар, забрав із Віллових рук дитину й заходився робити їй масаж, синява поступово зійшла, і немовля заплакало осиротіло й хрипко, і я побачила, що це хлопчик.

Те немовля одразу ж напісяло в обличчя лікареві. Згодом я запитала в Бадді, як це взагалі можливо, і він пояснив, що цілком можливо, однак щоразу дивно, коли щось таке трапляється.

Щойно дитина народилась, усі присутні розбилися на дві групи: медсестри повʼязували немовляті на ногу, мов собаці, металевий жетончик, і витирали очі ватяними квачиками, і пеленали його, і вкладали в завішане простирадлами ліжечко, а лікар і Вілл зашивали жінці розріз голкою з довгою ниткою.

Здається, хтось казав:
— У вас хлопчик, місіс Томолілло! — але жінка не відповіла й навіть не підвела голови.

— І як тобі? — вдоволено запитав Бадді, коли ми йшли через квадратний двір до його кімнати.

— Чудово! — відповіла я. — Щодня на таке дивилася б.

Я не наважилася запитати, чи є якийсь інший спосіб народжувати дітей. Для мене чомусь найважливішим було побачити дитину — як вона виходить із мене — і впевнитися, що вона моя. Мені здавалося, що коли все одно доводиться переживати такий біль, уже не мало би бути особливої різниці, притомна ти чи ні.