0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Вибір Лабораторії: Сильвія Плат «Під скляним ковпаком»

Продовжуємо рубрику «Вибір Лабораторії» і рекомендуємо реалістичний та емоційний роман культової американської письменниці Сильвії Плат про жінку, яка вела боротьбу з психічною хворобою та суспільним тиском, — «Під скляним ковпаком». Ця історія, що є тонко завуальованою автобіографією, описує хроніку психічного розладу молодої жінки, а також досліджує суспільні очікування щодо жінок у 1950-х роках. Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 2000 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Про дослідження темних і моторошних куточків психіки і глибокої самотності у романі Сильвії Плат — читайте у матеріалі.

Фото книжки Сильвія Плат "Під скляним ковпаком"

Тонко завуальована біографічна історія Сильвії Плат розкриває внутрішній світ жінки, яка опинилася сам на сам в боротьбі з депресією. Головна героїня Естер йде тернистим і виснажливим шляхом крізь внутрішні конфлікти у намаганні відповідати запитам суспільства і водночас прагнучи свободи. Зіштовхується зі страхами й осудом, що перетворює увесь світ на мистецьку метафору самогубства... Книга залишає багато питань і спонукає до глибоких роздумів, особливо зважаючи на трагічну історію її авторки: через місяць після публікації роману Сильвія Плат закінчила життя самогубством, а художня історія Естер стала життям, яке перетворилось на смерть.

Настя Кулик – контент-менеджерка

видавництва Лабораторія

По обіді ми пішли дивитись, як народжується дитина.

Спершу ми знайшли в лікарняному коридорі комору, де Бадді взяв для мене білу маску й марлю.

Високий і товстий студент-медик, величезний, мов актор Сідні Ґрінстріт, сидів неподалік і спостерігав, як Бадді накручує мені на голову марлю, аби повністю сховати під нею волосся, заливши над білою маскою самі тільки очі.

Студент-медик неприємно гигикнув і сказав:

— Може, тебе хоч мати любить.

Я так глибоко замислилися над тим, який він товстий, і над тим, яке це нещастя для чоловіка, особливо юнака, бути товстим — бо яка жінка захоче перехилятися через такий величезний живіт, щоб поцілуватися, — що навіть не одразу зрозуміла, яка то була образа. Коли я дійшла висновку, що він, певно, вважає себе винятково гарним, і вигадала саркастичну ремарку, мовляв, тільки матері й люблять товстих чоловіків, він уже пішов.

Бадді розглядав на стіні чудернацьку круглу дошку з низкою отворів: перший був завбільшки з доларову монету, останній — зі столову тарілку.

Він сказав мені:

- Чудово. Просто зараз хтось народжує.

Фото книжки "Під скляним ковпаком"

Біля дверей пологової стояв худенький згорблений студент, знайомий Бадді.

Бадді сказав:

— Здоров, Вілле, хто приймає?

— Я приймаю, — похмуро відповів Вілл, і я помітила, що на його високому блідому чолі рясніють дрібні краплі поту. — Я приймаю, і це мої перші.

Бадді пояснив, що Вілл — третьокурсник і, щоб отримати диплом, мусить прийняти вісім пологів.

Тоді він зауважив шум у протилежному кінці коридору: кілька чоловіків у салатових халатах і лікарських ковпаках, а з ними й кілька медсестер прямували до нас, везучи на каталці щось велике й біле.

— Ви ліпше не дивіться, — прошепотів мені на вухо Вілл. — Ви не захочете дітей, якщо побачите. Вони не дозволяють жінкам дивитися. Інакше рід людський вимре.

Ми з Бадді засміялися, а потім Бадді потиснув руку Віллу, і ми пішли в пологову кімнату.

Вигляд столу, на який вкладали жінку, так мене приголомшив, що я заніміла. Він був схожий радше на стіл у жаскій катівні — з металевими стременами, що стирчали з одного боку, й різноманітним приладдям, дротами й трубками, яких я не могла добре роздивитися, з іншого.

Ми з Бадді стояли біля вікна, десь за метр від жінки, звідки все було чудово видно.

Живіт породіллі так височів, що я не бачила за ним ні її обличчя, ні верхньої частини тіла. Здавалося, вона не мала нічого, крім по-павучому величезного черева та двох потворних покручених ніжок у високих стременах, і весь час, поки народжувалася дитина, вона страшно, не по-людському вила.

Потім Бадді пояснив, що жінці вкололи якісь ліки, і вона не памʼятатиме, як боляче їй було, і що коли вона стогнала й лаялася, то насправді не усвідомлювала, що робить, бо була неначе в напівсні.

Я подумала, що тільки такі ліки міг винайти чоловік. Ось перед нами жінка переживає неймовірний біль, вона очевидно відчуває його цілком і повністю, адже інакше так не стогнала би, а потім вона поїде додому й зачне наступну дитину, бо ті ліки змусять її забути, як це боляче, і все одно в її тілі постійно лишатиметься щось, що змушуватиме цей довгий, сліпий, без дверей і вікон коридор болю щоразу відчинятися перед нею, і поглинати її, й зачиняти її в собі.

Головний лікар, який наглядав за Віллом, весь час казав жінці:
— Тужтеся, місіс Томолілло, тужтеся, розумничка моя, тужтеся.

— Голова немовляти, — прошепотів мені Бадді під прикриттям стогону породіллі.

Але голова немовляти хтозна-чому застрягла, і лікар наказав Віллу робити розріз. Я почула, як ножиці дзвінко зійшлися на жінчиній шкірі, наче на клапті тканини, і полилася кров — страшна, яскраво-червона. А потім дитина ніби вискочила в руки Віллові — сливово-синя, вкрита чимсь білим, мов борошном, заляпана кровʼю, а нажаханий Вілл усе торочив:

— Я впущу його, я впущу його.

— Ні, не впустиш, — відповів лікар, забрав із Віллових рук дитину й заходився робити їй масаж, синява поступово зійшла, і немовля заплакало осиротіло й хрипко, і я побачила, що це хлопчик.

Те немовля одразу ж напісяло в обличчя лікареві. Згодом я запитала в Бадді, як це взагалі можливо, і він пояснив, що цілком можливо, однак щоразу дивно, коли щось таке трапляється.

Щойно дитина народилась, усі присутні розбилися на дві групи: медсестри повʼязували немовляті на ногу, мов собаці, металевий жетончик, і витирали очі ватяними квачиками, і пеленали його, і вкладали в завішане простирадлами ліжечко, а лікар і Вілл зашивали жінці розріз голкою з довгою ниткою.

Здається, хтось казав:
— У вас хлопчик, місіс Томолілло! — але жінка не відповіла й навіть не підвела голови.

— І як тобі? — вдоволено запитав Бадді, коли ми йшли через квадратний двір до його кімнати.

— Чудово! — відповіла я. — Щодня на таке дивилася б.

Я не наважилася запитати, чи є якийсь інший спосіб народжувати дітей. Для мене чомусь найважливішим було побачити дитину — як вона виходить із мене — і впевнитися, що вона моя. Мені здавалося, що коли все одно доводиться переживати такий біль, уже не мало би бути особливої різниці, притомна ти чи ні.

Купити книжку Сильвії Плат «Під скляним ковпаком»

 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*