0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Я попросила подарувати мені море, бо моє забрали». Психологічний практикум по книзі «Наше. Спільне» Тані Касьян разом з психотерапевткою Марією Фабрічевою

Чи маємо ми право на гнів, втому і навіть радість? Якими були перші місяці повномасштабного вторгнення для авторки? Що допомагає витримувати напругу і як допомогти собі у складні періоди життя? Відповіді на ці питання дають психотерапевтка Марія Фабрічева разом з авторкою книжки «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» Таня Касьян. Публікуємо найважливіше з практикуму у матеріалі.

Практикум Марія Фабрічева, Таня Касьян

Спікерки

Таня Касьян — авторка «Наше.Спільне»,  українська письменниця, журналістка, громадська активістка.

Марія Фабрічева — психотерапевтка.

Софія Маліновська — модераторка, кураторка літературної рубрики Вартівня.Медіа.

Про історію створення книги

Таня Касьян:  У листопаді 2022 року до мене звернулося видавництво Лабораторія з пропозицією написати книжку про війну. На той момент вони знали, що я написала книжку «Про що мовчать» і уклала «Довідник безбар’єрності» — коректний словник термінології, що стосується вразливих груп людей. 

І ми разом почали міркувати, що я можу написати про війну. Це не могла бути чужа історія чи інтерв’ю з психологом, без розповіді про себе. Війна зачепила кожного з нас, а оскільки я з Маріуполя, то маю власну особливу історію.

У книжці наскрізно проходить моє життя як дівчини з Маріуполя дім і батьки якої в окупації. Я переживаю цю втрату дому. Фізично наш будинок є, але я не можу до нього дотягнутися, не можу обійняти своїх батьків… Я втратила море…

Я запропонувала написати про це як про стадії прийняття горя. Вони і стали назвами розділів книжки. 

Перший — це заперечення. Я описую наш стан за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення — чому ми не вірили, що це може статися. 

Другий розділ — гнів або лють. Це перші тижні і місяці, коли ми вірили, що ворог схаменеться і піде на багатомільйонні мітинги, а вже потім зрозуміли, що цього не відбудеться.

Третя стадія — це торги. В книзі я назвала цей розділ «Шукаю». Кожен з нас приходив до питання «Що я міг зробити, щоб цього не сталося?», хоча ця позиція не дуже вірна.

Четверта стадія і четвертий розділ книги — горе і депресія.

П'ята стадія — прийняття. Але зрозуміло, що нам дуже важко досягнути цієї стадії, бо, на жаль, нічого не закінчилося і з кожною новою трагедією нас відкидає то на одну, то на іншу стадію.

Звісно, що всі ці стадії — це досить умовні. Кожна людина по різному проживає це.  Але це мій спосіб класифікувати зміст книги. 

Потім я думала над тим, чиї історії я хочу вкласти в цю книжку. Ви не знайдете нікого, кого б я не знала особисто чи не перетнулася з ними за цей час. У книжці присутні медійні люди — Масі Наєм, Монро чи Байдак, не публічні особистості — мої друзі з Маріуполя, військові й цивільні, люди з інвалідністю і без, люди з ЛГБТ спільноти і гетеросексуальні. Бо всі ми дуже різні, але наш досвід — спільний. Тому книжка і називається «Наше. Спільне». Ці досвіди дуже різні, але їх треба поважати і плекати в собі емпатію, попри те, що війна триває вже досить довго. Якщо ми не будемо емпатичними одне до одного, то ми не вигребемо.

Власне, тому на обкладинці є руки, які тримають паперовий кораблик — «кукуху». Тому що таким паперовим корабликом є людина і українське суспільство. Фон — це море. Дизайнерка подарувала мені море. Я попросила подарувати мені море, бо моє забрали.

Шрифт на обкладинці — це офіційний шрифт Маріуполя. Коли місто розбудовували після 2014 року у нас з'явився новий транспорт, паркани, гірлянди, наш логотип — якір і з’явився новий шрифт айдентики.

І, власне, коли мені запропонували написати книгу, я знала хто допоможе. Моя людина, яка мене дуже добре розуміє і пояснить, що відбувається зі мною і з нами всіма, з українськими героями і суспільством. Мої сеанси з Машею Фабрічевою перетворились на інтерв’ю, де обговорювалося те, що коїться. І в результаті вийшла ця книжка.

Марія Фабрічева: Може здатися, що психологи — це люди, які знають наперед як проживати різні життєві ситуації. Але так склалося, що війна вдарила і по нас. Ми не були готові, бо знали, що робити після. Але в розумних книжках не було нічого написано про те, що робити під час війни — нас лишили без інструментів. Доводилося викручуватися, допомагати вигрібати собі і намагатися допомогти іншим.

Коли Таня звернулася з ідеєю книжки — це була і можливість відволіктися від робочого процесу, і допомогти собі через історії людей. І цей ковток творчості був на часі. 

Я вдячна за можливість бути причетною до цього. І мені б дуже хотілося, щоб цю книгу прочитали якомога більше  людей. Для того, щоб дізнатися про історії інших, і, щоб мати змогу проаналізувати свою власну. Ця книжка може стати терапевтичним інструментом, бо допомагає зрозуміти як ці стадії проходите ви і як їх проходять інші люди. 

Коли я отримала готову книжку, то зрозуміла, що Тані не просто вдалося розповісти свою історію та історії інших людей, їй вдалося не романтизувати війну. Мені здається, що саме так потрібно розповідати про війну: показати що це, як це може вдарити, змінити життя і які залишаються шрами.

Практикум Марія Фабрічева, Таня Касьян

Різниця реакцій на початок повномасштабного вторгнення

Таня Касьян: На початку лютого в мене була дуже гучна і важлива для команди вечірка, після якої ми всі захворіли на ковід. З температурою я лежала та читала новини і зрозуміла — мені не подобається те, що відбувається… Я говорила з мамою і татом, що треба готуватися. Але ми більше сміялися, що треба готувати в підвал всі варення і закрутки…

Почала наростати дуже сильна тривожність. Я описую в книжці момент, коли рівно за три тижні до повномасштабного вторгнення, другого лютого,  мені наснився сон — все те, що було 24 лютого. Я не вірю в те, що я Ванга — це була тривожність і це не відпускало навіть уві сні. В мене була панічна атака і я зрозуміла, що треба щось робити. 

Тривога мене не покидала і 24 лютого я прокинулася о 4 годині, за 10 хвилин до вибухів. І коли почула їх, то зрозуміла, що це не феєрверки. А коли мені написали, що час збиратися, бо почалась війна, я була спокійна. Бо все пережила 2 лютого під час панічної атаки і 24 лютого мала холодний розум. Батьки мені не повірили, бо вони спали і нічого не чули. Схоже було з багатьма героями моєї книжки — люди почули вибухи, але вирішили, що це їм наснилося і лягли спати далі. Тут Маша може поділитися чому у людей була саме така реакція.

Маша Фабрічева: Люди різні і реакції різні. Наш мозок немає великого різноманіття в моменти потужного стресу. Хтось біжить, хтось завмирає, хтось атакує — все. Ще у нашому мозку є гіпоталамус. Він не підпорядковується нашій волі і якщо вас трусить — не намагайтеся це взяти під контроль, бо клятий гіпоталамус не слухається і ще більше посилює імпульси. Вам треба відтруситися. 

Мозок завжди обирає найреалістичніше і нормальне, тому повірити в те, що у ХХІ столітті може відбуватися таке було складно. Люди поділилися на кілька груп: одні казали, що це просто страшилки і нічого не буде, інші вважали, що буде, але на Сході України. Були ті, які вважали, що ми всі маємо час, автомобілі і вчасно зреагуємо, а була значно менша група людей, яка готувалася. Що важливо — серед цих груп немає жодної, яка зробила б якусь помилку. Ми виходили з власних особливостей і своїх звичних реакцій на стрес. Тому я за те, щоб ми не мірялися, хто і яке рішення прийняв. Всі прийняли найкраще рішення, тому що ми зараз дивимося одне на одного, віримо і робимо багато чого задля перемоги. Добре, що хтось підготувався, що є люди, які пішли захищати країну, прийняли рішення волонтерити, які можуть працювати і т.д.… Кожен робить те, що має робити. Не кращі і не гірші — просто у кожного свій досвід, бо ми — люди.

Практикум, Марія Фабрічева, Таня Касьян

Почуття провини та сорому: чому не варто мірятися горем і як перестати це робити?

Таня Касьян: Другого березня, коли тато подзвонив мені, то поруч з ним у супермаркеті пролунав вибух, посипались вікна. Він поставив баночку оливок на полицю і в шоці вийшов. Мамі я ще встигла написати, коли вона набирала воду, щоб вона наповнювала нею все, що тільки можна. Потім зник зв’язок, тато намагався додзвонитися, але трубку взяти у мене не вийшло.

Ще перші два дні без зв’язку я сподівалася, що все налагодиться. Але чим більше ставало цих днів, тим більшою ставала апатія. Я просто лежала, родичі змушувати мене хоч щось поїсти. Потім десь 15 березня мені повідомили, що 8 березня мої батьки були живі. А 25 березня мені зателефонував незнайомий номер і це був тато. Це був той день, коли розлетілися фото і відео, де маріупольці стоять в черзі за пайками. Частково у цих пайках були українські продукти, які росіяни покрали з наших складів. Тато у когось попросив телефон, зміг зловити зв’язок і подзвонити мені. Мені ще скинули його фотку - тато стоїть в черзі за їжею, сірий і худий, а ми того дня святкували день народження однієї родички. В мене не те що почуття провини з'явилось, я навіть не знаю як свій стан описати.

Дуже довго я відчувала провину за те, що в собі їх поховала — вони живі, але потім проходить ще кілька днів і ти не знаєш чи вони досі живі… Я запитувала у Маші чи не зраджую їх, коли думаю, що вони померли. Вона пояснила, що так мозок намагається підготувати мене до найгіршого, якщо це станеться мені буде не так боляче.

Але почуття провини я відкинула майже одразу. Тато додзвонився, потім мені додзвонилася моя подруга, яка не могла вирватися звідти. Потім написала ще одна подруга, яка виїжджала через територію росії. І я зрозуміла, що тепер повинна робити те, що можу. І просто заборонила собі відчувати почуття провини, бо ця штука мене з’їдає.

Марія Фабрічева: Потрібно навчитися направляти свої почуття і розуміти, що саме я рефлексую, що саме стоїть за провиною чи сором. Бо деякі теорії вказують на те, що ці почуття перекривають аутентичні, ті, які ми відчуваємо насправді: сум, біль, безпорадність…

Коли Таня говорить, що вона відчувала провину за страшне, що її мозок уявляв, то намагається взяти під контроль неможливе: майбутнє, смерть, дії іншої людини. Мозок дає ці образи, щоб підготуватися щось прожити.

Психологічний практикум, Марія Фабрічева, Таня Касьян

Лють і огида: реакція на події, які ми бачимо

Таня Касьян: Я все не могла зрозуміти чи маю якусь ненависть до ворога… В мене до них огида. Я не бачу їхніх облич — це таргани. Мене нудило від них, від російських новин, які я інколи вмикала, щоб дізнатися як вони показують все…

А от лють я накопичувала. Вперше дозволила собі виплеснути її на ретриті. Ми всі приїхали настільки втомлені, що психологи сказали нам спати. І лиш коли виспимося, то приходити на групові терапії.

В якийсь із днів ми виплескували свою лють. Я була впевнена, що у мене її немає… На самій практиці нам дали багато інструментів серед них була вибивачка для килимів, дерев’яна колода, цвяхи, молоток, глина і молоток, папір, пляшки, канати. Нам дозволили спробувати все і вибивати свою лють.

А після того ми пішли в ліс шукати палиці чи дощечки. Нам дали фарби, стрічки, намистинки і сказали, що тепер ці палиці — наша сила. Час творити. Ми лють одразу перенаправили у творчість.

Я намалювала море, сонце і пташечку. Зараз ця дощечка висить у мене на кухні.

Я зрозуміла, що дуже класно отак виплескувати лють, бо помічала,що коли вона накопичується, то я можу вибухнути.

Марія Фабрічева: Я завжди повторюю: не чекайте якихось інсайтів, катарсису… Все дієве — просте. 

Коли ви вибиваєте лють, то у мозку активуються протилежні частини, які відповідають за заспокоєння, почуття радості, самоповаги. Коли ми накопичуємо огиду чи гнів виробляється певна група гормонів, протилежна тим, що відповідають за почуття радості.

Безпрецедентний випадок у тому, що це перша війна у прямому етері. Ми дивимося всі новини одразу. Навколо жахливий потік інформації,яку ми не встигаємо переробляти. Але мозок сприймає всі імпульси і потім це на щось перетворює.

Бувають ситуації, коли ми стримуємося і не можемо виразити гнів прямо. Саме тому нам потрібно робити базові, елементарні вправи. Це дуже допомагає триматися і розуміти власні почуття.

Психологічний практикум, Марія Фабрічева, Таня Касьян 

Чи можна нам зараз втомлюватися?

Таня Касьян: Мені здається, що у нас є право втомлюватися. Ми живемо в стані війни понад півтора року, а є й ті, хто переживають це з 2014 року. Інша справа, що з цією втомою робити і як перепочити, щоб рухатися далі.

Головна думка цієї книжки, що ми маємо право відчувати у своїй країні абсолютно все. Всі наші почуття і емоції нормальні. Втома нормальна. Не нормальна лише війна.

Марія Фабричева: Припиніть робити насилля над собою. Ви маєте право на всі свої почуття - вони природні. Чи можна відчувати радість? Звичайно. Чи можна сумувати? Так, сум, до речі, теж викликає втому.

Коли людям говорять, що вони не можуть зараз відчувати щось — це страшні і злі маніпуляції.

Є місце всім емоціям. Відчувайте.

І втомитися ви також можете. 

Замовити книжку «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*