0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Якщо ти любиш дерева, треба зрізати старі і садити нові...

Лілічка і Мієчка сестри-близнючки, які мали одне бажання — опинитися в тиші від буденності. Все розбилося об шалений вир подій, розмов та проблем, яких щодня, здається, тільки більшало… Літо змінюється на осінь. Життя не збирається зупинятися, а гарбузи на городі, посаджені дівчатами не перестають рости… Книжка Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку» не про минуле чи майбутнє. Це історія про життя тут і зараз, сповнене несподіванок, тепла, сліз і сміху. Публікуємо уривок з роману у матеріалі.

Фото книги Спитайте Мієчку

Мієчка встала рано, коли сонце тільки почало підніматись, тихо прокралась через кімнату, де спала Марія. У вікна сонце ще не світило. В садку було ще сіро і тьмяно. Мокрі віти стукали об вікна. Бабуся завжди казала, що цей садок колись сам усіх з’їсть. Він справді щодня ставав усе більш незалежним і все менше служив господарям. Слив уже давно було не дістати. Вони дозрівали десь там, нагорі, а потім падали на голови, уже підгнивши, і їх покірно згрібали лопатами. Колись дід робив із них слив’янку, тепер вони просто загрозливо висіли, щоб потім слив’янкою пах той дальній куток двору, де закінчувалось життя падалішніх фруктів. Груші теж висіли високо і загрозливо. З грушею доводилось грати у гру: вона кидалась стиглими фруктами, і треба було встигнути їх з’їсти не зогнилими. Груша найчастіше перемагала. Малина давно була окремим королівством — у саму середину заростів, де висіли ще ті невироджені ташкентські ягоди у палець, вже ніхто не міг зайти. Люди покірно об’їдали її з різних сторін, а там, у глибині, уже «мабуть, дикі кабани вивели поросят», казала бабуся.

Будинок тримав оборону як міг. Мокрі віти дерев стукали у вікна. Був ранок. Мієчка у темній кухні на підвіконні знайшла ручку — це був єдиний доказ того, що колись на тому підвіконні стояв телефон. Телефона вже давно не було, а ручка так і лишилась. Мієчка написала на серветці, що пішла на прогулянку, поклала на столі й вийшла надвір. 

Мієчка ще не встигла дійти до воріт, як ноги у кедах змокли. Вона розшнурувала взуття, взяла в руки і пішла боса. Трава була холодна. 

Тоді зупинилася, дістала телефон і сфотографувала босі ноги на траві. 

— Чому це ти так рано встала? — написав Устим. 

— Йду дивитись на угіддя, — відписала Мієчка. 

До угідь йти було хвилин двадцять, і Мієчка йшла швидким кроком стежками, вздовж яких ріс м’який спориш. 

Коли йдеш босоніж, чомусь у голові віддається кожен крок, тому вона трохи йшла навшпиньках, потім бігла, потім знову йшла швидким кроком. У селі вже нікого і не зустрінеш, але про всяк випадок вона спустилась униз, на стежку, що йшла попід городами. Над стежкою росли величезні вільхи і ясени, і вона бігла з таким задоволенням, з яким їй ніколи не бігалось ані в Гайд Парку у нових рожевих кросівках «найк», ані вздовж венеційських каналів, ані над морем, коли сонце приємно гріло плечі. Захотілося їсти, вона зірвала обабіч дикоросле яблуко і їла його на ходу. 

До угідь вела стежка через невелику смужку поля. Нарешті показалися яблуні. Мієчка підійшла до них. Деякі були на вид іще молоді, інші хилилися до землі, і віти їхні були сірі із нарослою шершавою корою. Вона пролізла між яблунями і побачила, якими рівними рядами вони посаджені. З дороги було видно тільки хаотичний, зарослий ліс.

Взяла телефон, сфотографувала яблуні. Якісь ряди були зовсім чисті, деякі заросли самосівом і бур’янами так, що було видно тільки вершечки яблунь. 

Мієчка підійшла до однієї з яблунь і потягнула на себе молоде деревце, що росло біля стовбура. Попри те що земля була мокра через дощі, які не припинялися усі вихідні, деревце не піддалось. 

«Що з цим усім робити?» — думала Мієчка. Їй уявлявся чистий сад зі старими яблунями, які вона бачила колись на північних французьких гірських схилах. 

Вона відправила Устиму фотографію саду, піднявши руку, аби фото швидше відправилось. Це була звичка з дитинства, коли ще не було вишки для мобільного зв’язку, тому, щоб поговорити з рідними чи коханими, усі лізли на дерева, погреби й підвіконня. 

Мія розглядала відправлене фото. Яблуні стояли у високій зеленій траві, поміж ними ще стелився ранковий туман, чіпляючись за кущі, які понаростали коло стовбурів. «Зелене із сірим, — думала Мієчка, розглядаючи фотографію, — яке красиве поєднання, треба колись собі щось таке купити». Перші косі промінці сонця розсіювались у міжряддях. Колоски на траві, яку десятиліттями ніхто не косив, світилися у тьмяній мокрій зелені. 

— Треба корчувать, — засвітилося у повідомленні. 

Мієчка нахмурилась і вимкнула телефон. 

«Якщо ти любиш дерева, треба зрізати старі і садити нові», — казав дід, коли вони з Лілічкою ридали за старою тополею, дивлячись, як її спилюють. Була осінь, тополя була зелено-жовта, і, коли її пиляли, з неї облітало листя. А потім вона безпомічно гухнула на зарослу травою дорогу до їхнього двору і лежала там, наче величезний кит, що викинувся на берег, і всім уже ясно, що у море йому ніколи не повернутись. 

Кита вона теж колись бачила. Тоді одразу згадалась тополя, і вона зрозуміла марність зусиль тих людей, які намагалися бризкати на кита водою, а він чорною тушею лежав на жовтому осінньому піску. Мієчка розуміла, що це те ж саме, якби вони тоді із Лілічкою, коли їм було по сім і вісім, намагались підняти оту тополю, що лежала на їхній дорозі, і поставити її назад на пеньок. Згодом з китом зробили те ж саме, що і з тополею, — розпиляли на шматки і забрали, аби нікому не перегороджував дорогу. Потім, читала Мієчка у місцевій газеті, його кістяк забрали в Мадрид, де він, може, лежить і досі. А тополю попиляли на дошки, і по них зараз ходить босими маленькими ніжками Люся — з них зробили підлогу у найдальшій кімнаті, суміжній із Мартиною, де спала Люся, її дитинка, що дісталася їй після гри з сірниками. 

«Корчувать треба, — говорила до себе Мієчка, поки йшла із саду. Сонце вже було вище і світило їй у спину. — Одразу всі хочуть корчувать». 

Ставало жарко, ранкова свіжість вивітрювалась, туман розсіявся, і день з кожною хвилиною ставав усе більш звичайним, простим, але від того і затишнішим. Мієчка йшла і здоровалась з усіма на шляху, вже не ховалась на стежці понад річкою, вже ніхто не міг зруйнувати чарівність ранку, бо чари його розвіялись. Підходячи до будинку, вона згадала, що колись давно його було видно з дороги.

Замовити книжку Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім'я*
Ваш Email*
Введіть текст*