Автори Лабораторії: Вівек Мурті про обірвані зв’язки, мистецтво зцілення та речі, що дарують надію
Рубрика Автори Лабораторії продовжується і сьогодні ми пропонуємо вам познайомитися з автором книжки «Самотність. Сила людських стосунків» і, за сумісництвом, ексголовним хірургом Сполучених Штатів — Вівеком Мурті. Протягом багатьох років він досліджував самотність, з якою особисто стикався на різних етапах всього свого життя. Він перший висвітлив це явище, про яке не часто говорять, але з яким знайомий кожен на рівні однієї з проблематик громадського здоров’я і згодом упорядкував усі свої знання про самотність в книгу. Про мистецтво, якому його навчили батьки, цілісність та справжню вагу 15 хвилин із близькими людьми читайте в матеріалі.
Мистецтво зцілення
Свою цікавість до лікування я успадкував від батьків. Коли ми жили в Маямі, вони відкрили медичну клініку, де працювали лише вдвох: батько приймав пацієнтів, а мати доглядала за ними. Там, поряд із ними, я й проводив по півдня та цілі вихідні, спостерігаючи, як відвідувачі приходять занепокоєні й стурбовані, а йдуть із полегшенням, знаючи, що вони не одні на шляху до свого зцілення. На власні очі бачачи, як мої батьки піклуються про своїх пацієнтів я зміг усвідомити, що, аби бути цілителем, потрібно вміти слухати, вчитися і любити.
Допомагаючи людям зцілитися, мої батьки будували з ними прекрасні взаємини. Вони, бувши іммігрантами без зв’язків і без знайомих, змогли створити спільноту завдяки своїй сумлінній праці. Саме вони й надихнули мене стати лікарем.
Ви не одні в своїй самотності
В дитинстві я був дуже сором’язливим та замкнутим у собі. Мені було важко знайти друзів, через що я почував себе винним, вважаючи, що зі мною щось не так. Роками я соромився, що моя самотність є відображенням власної непривабливості чи певної соціальної неповноцінності. Було б набагато легше, якби я тоді знав, що не один такий. Лише роки потому прийшло усвідомлення, що мої однокласники боролися із тими ж почуттями самотності та покинутості.
Коли я обійняв посаду головного хірурга Сполучених Штатів, то переконався, що самотність надзвичайно поширена. Це дало мені перший поштовх до її вивчення. Згодом я зрозумів, що самотність — це не лише поширене явище, але й надзвичайно важливий аспект нашого ментального здоров’я. І тому я раджу сприймати її, як голод чи спрагу. Це сигнал, який організм посилає, сповіщаючи про нестачу того, чи іншого елементу. Тож коли ми реагуємо на цей сигнал, шукаючи зв’язок з іншими й відчуваючи його, це означає, що з нами все гаразд.
Нині подолання самотності й творення контактнішого майбутнього — це невідкладна місія, яку ми можемо й повинні брати на себе кожен день.
Цілісність — це…
Мене турбує, що зараз світ говорить усім нам, що для досягнення успіху конче потрібна одна з трьох речей: могутність, слава чи багатство. Але водночас всі ми знаємо людей, що, маючи все це, усе одно глибоко нещасні й не почуваються цілісними.
Тематику зцілення часто використовують бренди, намагаючись продати вам свою послугу чи продукт, з яким ви, нібито, почуватиметеся цілісними. Однак, я гадаю, зцілення полягає насамперед в умінні довіряти собі й віднайденні самореалізації у тому, ким ми є. Коли ми приходимо в цей світ, ми задоволені. Моїм дітям байдуже, великий у нас будинок чи малий. Їм байдуже, наскільки стильний одяг вони носять. Вони турбуються про те, щоб знаходити моменти радості в повсякденні та, здавалося б, звичайних моментах.
15 хвилин з людьми
Іноді ми думаємо, що людей, які піклуються про нас, набагато менше, ніж є насправді. Коли я був головним хірургом, то зробив одну критичну помилку: переконав себе, що для того, аби дійсно добре виконувати свою роботу, мені просто слід бути стовідсотково зосередженим на своїх задачах. Тому я нехтував своїми взаєминами з іншими людьми. Я не підтримував зв’язку з багатьма друзями. І, навіть відпочиваючи з родиною, почасти відволікався на телефон.
І коли раптом я полишив посаду головного хірурга — полишив єдину спільноту, яка в мене була. Тоді я надовго поринув у глибоку безодню самотності. І, пам’ятаю, як одного разу зустрів подругу під час поїздки до Бостона. Вона мені тоді сказала дуже важливу річ: «Вівек, ти знаєш, у чому твоя головна проблема? Не в тому справа, що в тебе немає друзів, бо вони в тебе є. Твоя проблема в тому, що ти не дружиш. Якби ти зателефонував комусь із тих людей, із якими втратив зв’язок, вони точно були б раді — набагато більш раді, ніж ти можеш собі уявити — погомоніти з тобою. Ти маєш подолати свій сором і збентеження через тривалу відсутність спілкування і просто простягнути руку. Тоді ти побачиш, що інші також прагнуть цих взаємин». Бо насправді 15 хвилин із людьми, які вам небайдужі можуть стати значущими.
Виявляється, коли ми допомагаємо одне одному, ми не лише налагоджуємо зв’язок із кимось іншим, але й переконуємося, що нас дійсно цінують.
Що дарує надію?
Я твердо вірю, що ми можемо створити світ, де люди відчуватимуть себе потрібними, підтримуватимуть свої взаємини, будуть повні надії та оптимізму.
Студенти, з якими я зустрічався, під час своєї подорожі Сполученими Штатами, не чекають, що хтось інший розв’яже кризу психічного здоров’я. Вони власноруч створюють клуби та організації, щоб акцентувати увагу на ментальному здоров’ї. І це правильно, бо нам дійсно потрібно докорінно змінити свої погляди. Я хочу, аби наші діти знали, що їхня самооцінка є самобутньою і не залежить від балів за екзамен у коледжі чи обраного вишу. Бо їхня цінність як людей не є тим, чого можна позбавити, навпаки — вона ґрунтується на їхній здатності та бажанні бути добрими, сміливими, щедрими та піклуватися одне про одного.
Ентузіазм, ідеї та ініціативність молоді дарують мені надію, що ми дійсно здатні створити краще майбутнє для наступних поколінь.
У матеріалі використано уривки з інтерв'ю Вівека Мурті для The On Being Project, Fast company та ASCD
