0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Чао, белла!» з янгольським голосом

Жовтень, 1966 рік. Дев'ятнадцятирічний Вільям Лавері от-от розпочне роботу в сімейній похоронній фірмі і вперше розважається на балі-бенкеті з нагоди випуску з коледжу. Святкування перериває звістка — в селі Аберфан стався зсув на вугільній шахті, і зі школи, похованої під ґрунтом, витягують величезну кількість тіл. Вільям одразу ж стає волонтером і вирушає в дорогу. Ця трагедія назавжди змінює його життя... Та ніч змусила думати про маленького хлопчика, яким він був, і про втрати, які він так старанно намагався забути. Вільям виявляє, що співчуття може мати несподівані наслідки — адже те, що ми так невтомно віддаємо іншим, допомагає нам зцілитися самим. Уривок із книги «Страшне добро» Джо Браунінг Ро публікуємо у матеріалі. 

Ілюстрація книги Страшне добро

Імоджен стоїть за якихось кілька сантиметрів від його обличчя — зосереджена, у кутику рота висунутий язик.

— Блакитне тобі личить, Вільяме, — вона махає чимось перед його обличчям, але картинка розмита. — А тепер туш. Тільки не кліпай. Довірся мені й не заплющуй очей.

— Добре, — відповідає він, тримаючись за її стегна, що просто перед ним. Аж у долонях пощипує. Та щойно вона підносить щіточку до вій, він заплющує обидва ока.

— От же ж телепень, — сміється Імоджен. — Дивись! — і підносить дзеркало йому до обличчя.

З-під ока аж до носа тягнеться чорна пляма, утім хлопця насторожує інше: блакитні дуги повік.

— Що це ти зі мною робиш?

— А сам як думаєш? Роблю з тебе жінку, — її тішить його переляк, тож Вільям вирішує цим скористатись.

— У моєї мами був би припадок, — каже він, але миттєво шкодує. Імоджен ще подумає, що в його сім’ї одні святенники. Тож він додає: — Хоча дядько Роберт із Говардом зацінили б, — та потім шкодує і про це.

— Що за Говард?

Вільям відчуває, як лице заливає рум’янцем.

— Діловий партнер.

— І дядьків хороший друг? — усміхається вона так, що він ніяковіє ще більше.

— Так.

Імоджен витирає йому під очима ваткою, змоченою чимось хімічним і холодним.

— Мартін казав тобі, що торік татова контора працювала над судовим процесом щодо книжки «Коханець леді Чаттерлей»?

Вільям згадав, як один із хлопчаків здавав у подобову оренду свою книжку із загнутими кутиками потрібних сторінок. А Мартін вихвалявся, що якби не батько, то твір ще й досі був би заборонений, і що йому не треба тринькати гроші на читання — на щастя, у них вдома є примірник.

— Його девіз, — веде далі Імоджен, милосердно ігноруючи Вільямів яскравий рум’янець, — можна все, аби по-доброму.

— Мама хоч і добра, утім до них — не завжди, — відповідає хлопчина, обеззброєний таким ставленням.

— Дивись угору, — Імоджен знову підносить до нього щіточку від туші, — і не кліпай, — дівчина нахиляється до його обличчя. — Вона хотіла б, щоб Говард не входив у сімейний бізнес?

— Можливо, — Вільям виявляє, що йому легше розмовляти зі стелею, ніж із кремовим обличчям дівчини. — І щоб Роберт не так сильно нагадував їй мого тата, — він знову зиркає на дівчину. Вона так близько, що можна розгледіти пушок над верхньою губою. — Вони теж були близнюками.

— Так, Мартін казав.

— А ще, — веде він далі, вдоволений, що Мартін розповідає про нього своїй родині, — мабуть, вона боїться, що вони вдвох заманять мене в сімейну справу.

— А ти хотів би? — вона досі зосереджена на його очах.

— Я хочу співати. І мама так хоче.

— Не знаю, нащо я морочуся із цією тушшю. У тебе й так неймовірно густі вії, — Імоджен на мить відступається вбік і дістає з косметички огризок олівця. — Мартін обожнює твою маму. Він каже, що вона стильна, вродлива й боготворить тебе, — дівчина нишпорить у сумці й знаходить стругачку. — Мабуть, їй тяжко після смерті твого тата.

— Так, — він приголомшений інтимністю їхньої розмови, — справді тяжко.

Імоджен береться підфарбовувати йому брови.

— Утім, це нормально — критикувати тих, кого любиш, — вона розтушовує колір великим пальцем. — Це не означає, що ти розлюбив їх або що все в них не так. Відкрий рота.

Вільям відчуває, як по вустах ковзає оксамитова помада.

— З такою юрбою братів і сестер, як у мене, швидко це розумієш. І ось що я тобі скажу: бачся з Робертом скільки заманеться, але покажи мамі, що теж її любиш і не збираєшся ставати розпусним гробарем, — вона лоскоче його щоки великим шурхітливим пензлем. — Якщо тільки сам того не хочеш, — сміється.

— Ні-ні, — вистрелює він якнайшвидше, досі тримаючи безтурботну гримасу.

Знову сміючись, вона збирає пензлики в опуклу косметичку й застібає блискавку. Потім однією рукою бере Вільяма за підборіддя й оглядає лице.

— З тебе вийшла розкішна дівчина. Але це радше завдяки таким вилицям і великим блакитним очам, ніж моїй роботі.

Вільям проклинає свою світлу шкіру, відчуваючи, як кров знову приливає на поверхню. Однак від цієї розмови він почувається дорослим, ніби щойно пройшов обряд посвячення, обговорюючи не лише сімейні проблеми, а й власну сексуальність — з Імоджен Массі!

Фото книги Страшне добро

* * *

Через годину Вільям уже грає Софію, у яку закоханий герой Мартіна — Джованні. Вільям так і не засвоїв усіх тонкощів сюжету п’єси — запам’ятав тільки, кого нібито кохає він і хто кохає його. Решта полягає в тому, що майже всі кажуть йому «чао, белла!», а він має повторювати це якомога жіночнішим голосом — що не надто складно, адже в нього розкішний контральто.

Коли Едвард різко відсмикує завісу, поцуплену зі спальні хлопців, Вільям вирішує вкласти в оте «чао, белла» всі свої таланти, тож від самого початку без репетицій вигинає одне стегно, злегка спираючись на нього рукою, трохи згинає коліно другої ноги й припушує свою біляву перуку відтінку шампань.

Місис Массі відразу ж починає гиготати, і в міру того, як її гортанний регіт гучнішає, вона заражає сміхом не тільки решту нечисленних глядачів, а й лицедіїв. У другому акті, коли персонажу Едварда видаляють печінку, — áки серце, — щойно хтось кидає Вільяму фразу «чао, белла!», публіка вже починає сміятись у передсмаку, а актори підхихикують.

Сп’янілий від успіху, Вільям розтягує свій перформанс — рука на стегні, зігнуте коліно, — вичікуючи, доки наросте загальне звеселення; а потім потужним фальцетом із зумисно надмірним акцентом відповідає: «Чао, белла».

До фіналу глядачі й актори вже купаються в морі ендорфінів. Вільям цілу годину маніриться, ховаючись за гримом, перукою та дурнуватим голосом. А коли настає кінцева сцена, де всі — немов з ефектом доміно — одне за одним цілуються, він щиросердно пірнає в роздачу палких чмоків із явною ненаситтю до ще більшого сміху.

Навкруг така захоплива, весела й тепла атмосфера, пахне косметикою та бавовняними простирадлами, світло на сцені таке яскраве й блискуче — ніби він перейшов у геть інше, значно цікавіше і яскравіше життя, ніж міг уявити для себе. А коли на спільному поклоні всі здіймають руки в оплесках на честь хлопця, — неочікуваної зірки цієї вистави, — його проймає безмежне зворушення.

* * *

Пахне гарячим молоком і шоколадом. Усі вишиковуються біля плити, де Фло розливає какао з великої каструлі. Коли Імоджен обіймає Вільяма за плечі, він хвилюється, щоб крізь його сукню ніхто не помітив раптового збудження.

— Вільяме! — промовляє дівчина. — Ти справді возз’єднався зі своєю внутрішньою дівою.

— І не кажи, — радісно регоче Мартін.

— Звідси лине такий прекрасний голос, — Фло плескає його по грудях.

— Мартін хвалився, що цього року ти співатимеш Miserere, — каже містер Массі. — Не проти, якщо ми прийдемо послухати?

— Це ще не ясно. Але приходьте, — відповідає Вільям, паленіючи. — Звісно, якщо мені дадуть сольну партію. Було б чудово.

— Хлопці, а може, заспіваєте нам зараз? — місис Массі сидить за кухонним столом поруч зі своїм батьком. — Поки дідусь іще тут.

Мартін з надією зиркає на Вільяма — той киває у відповідь.

— Що виконаємо? — питає Мартін.

— Myfanwy? — пропонує Вільям.

Мартін кривиться:

— Не надто понура? Та й вони вже чули її три роки тому.

— Якраз про нерозділене кохання, — аргументує Вільям.

— Так-так, співайте, Мартіне! — місис Массі окидає всіх поглядом. — Нам не завадить трохи вгамуватися.

— Можна валлійською або англійською, — пропонує Вільям, поступово усвідомлюючи, що на ньому досі сукня і грим.

— Валлійською! — вигукує кілька голосів. Схоже, ця публіка любить мудроване. Колись Вільям уже дивувався, дізнавшись, що в сімействі Массі вважається шахрайством дивитися на картинку на коробці, коли складаєш пазли.

— Але спершу поясніть, про що ця пісня, — промовляє Імоджен, дивлячись тільки на Вільяма.

— Ходімо назад у вітальню, — місис Массі протягує руку, щоб допомогти батькові підвестися. — Там усі розсядемось, і ви перекладете нам текст, перш ніж заспівати.

Вільям і Мартін стають на місці, де була сцена, поки дорослі влаштовуються на стільцях, а молодше покоління Массі окуповує кожен вільний клаптик на підлозі. Мартін киває до Вільяма:

— Розказуй.

Раптом Вільям знічується: він стоїть, ряджений у жіноче вбрання, і наміря́ється повідати їм про щось прекрасне й ніжне. Ніби збирається здерти із себе шкіру.

— Це пісня про юнака, який кохає дівчину, на ім’я Меванві. Вони дали обітниці бути разом, але юнак розуміє, що дівчина його розлюбила. Тому, попри розбите серце, він звільняє її від обітниці, — тепер значно більше, ніж під час вистави, Вільям відчуває на собі погляди присутніх. — Бо понад усе бажає їй щастя. В останньому куплеті він просить востаннє взяти її за руку — на прощання.

— О, Божечки! Уже сльози навертаються, — місис Массі витягає з рукава носовичок і в радісній готовності кладе його собі на коліна.

— Звучить прекрасно, хлопці. Вперед, — тато Мартіна втомлений і, мабуть, уже просто хоче якнайшвидше лягти спати.

Вони починають — голосові зв’я́зки вже розігріті й еластичні. Звук, як соковитий сливовий пиріг, — сказав би Мартін. Попри хвилювання й адреналін, Вільям заплющує повіки, зосереджуючись на звучанні замість чужих облич. Хлопці доспівують. Важка пульсація тиші, беззвучне стукотіння емоції перед приголомшливим вибухом аплодисментів. Дідусь Мартіна плескає стоячи, здійнявши руки над головою. Імоджен та Ізобель свистять, затиснувши пальці в роті, а вільними руками плескають одна одній у долоні. Місис Вікерс плаче. Вільям із Мартіном кланяються й кланяються — такі вже затяжні оплески.

Вільям наважується глянути в лиця присутнім, зустрітися з ними поглядами. І тільки помітивши, як містер і місис Массі тримаються за руки, він усвідомлює, що робить те саме з Мартіном, гадки не маючи, як так вийшло. І обережно звільняє руку.

Передзамовити книжку «Страшне добро» Джо Браунінг Ро 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*