«Мовчання перед лицем зла саме собою є злом»: уривок із книжки «Каста. Витоки наших невдоволень»
🔥Кешбек до 15%!
0 0,00 грн

«Мовчання перед лицем зла саме собою є злом»: уривок із книжки «Каста. Витоки наших невдоволень»

Одна з найкращих книжок 2020 року за версіями численних видань від лауреатки Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон — «Каста. Витоки наших невдоволень» досліджує тему соціальної нерівності — зокрема, виникнення та поширення каст та інших штучних поділів населення. Авторка описує маловідому усім кастову систему Америки, Індії та нацистської Німеччини та проводить паралелі між ними. Публікуємо уривок з книжки.

 

Попіл, який підіймався з крематорію в повітря, розносили карма й легкий вітерець. Він осідав на ґанках будинків і квітниках з геранню городян, що мешкали за воротами табору смерті у Заксенгаузені, на північ від Берліна. Цей попіл вкривав гойдалки й дитячі басейни на подвір’ях. Не було жодних сумнівів у тому, що по той бік колючого дроту відбуваються масові вбивства й катування. Плоди цього зла падали на мешканців містечка немов сніговий пил. Серед цих оповитих злом людей були хороші батьки й відповідальні чоловіки й дружини, однак жоден з них не робив нічого, щоб зупинити зло, яке стало тепер надто великим, аби боротися з ним самотужки. Отже, ніхто не був співучасником злодіянь, проте всі були причетні до них. Зло стало більшим за людей, оскільки вони дозволили йому зробити це. Тепер воно сипалося з неба на їхні показні будиночки та на їхнє життя, суть якого полягала в цілковитій конформності.

Теолог-дисидент Дітріх Бонгеффер був одним з мільйонів людей, що зазнали страждань і загинули за електризованими мурами нацистських концентраційних таборів, де їх катували й тримали в карцерах. Чи могли городяни почути молитви цих невинних людей? «Мовчання перед лицем зла саме собою є злом, — сказав одного разу Бонгеффер байдужим спостерігачам. — Бог не вважатиме нас невинними. Не говорити означає говорити. Не діяти означає діяти».

Не всі мешканці містечка були нацистами. Насправді до їхнього числа не належало багато німців. Утім, вони слухали нацистських лідерів по радіо, чекали нових промов Гітлера й Ґеббельса. Нацисти вправно скористалися перевагами нових технологій, можливістю мати безпосередній доступ до німців у їхніх будинках у будь-який час, робити ін’єкції прямо в їхній мозок. Люди поглинали брехню про недолюдей, про те, що в’язні концтаборів (євреї, цигани, гомосексуалісти, супротивники Третього Рейху) — це насправді не люди. Тож городяни змітали попіл з  ґанків і  продовжували жити своїм життям. Коли здіймався вітер, матері швидко забирали дітей у будинки, щоб їх не вкрило людським попелом.

 

На фото зображені маленькі дівчатка, на вигляд учениці початкової школи, одягнені в легкі бавовняні сукні з відкладним комірцем, а їхнє волосся підстрижене в стилі «паж» трохи нижче вух. На другому плані зліва дві молодші дівчинки стоять в тіні поряд із жінками (можливо, це їхні матері або тітоньки). Дівчинці, яку ви помічаєте першою, близько десяти років. Вона стоїть перед групою дорослих і дітей, уважно кудись вдивляючись. Поруч із нею бадьорий чоловік у пошитих на замовлення білих штанях, білій сорочці й капелюсі з полями, який немов прямує на коктейль на вечірці веслярів. Він склав руки на грудях, а його обличчя спокійне, незворушне й трохи знуджене.

Це 19 липня 1935 року. Всі ці люди стоять під деревом у сосновому лісі Форт-Лодердейла (штат Флоріда). Над ними висить бездиханне тіло Рубіна Стейсі, одяг якого порваний, закривавлений і пробитий кулями, руки скуті наручниками спереду, а голова звисає з лінчувальної мотузки. Цього чоловіка вбили за те, що він налякав білу жінку. Дівчинка, що стоїть попереду, дивиться на мертве тіло чорношкірого чоловіка радше зі здивуванням, а не з жахом. На її обличчі схвильована посмішка, немов повз неї щойно пробігли циркові поні. Фотографу вдалося піймати вираз зачарування на юному обличчі на фоні моторошного характеру самого зібрання. Цей знімок належить до найвідоміших фото сцен лінчування в Америці XX століття.

Суди Лінча, які були почасти атракціоном, а почасти камерою тортур, приваблювали тисячі глядачів, які всі разом ставали співучасниками публічного садизму. Фотографи, яким платили заздалегідь, встановлювали переносні друкарські верстати на місцях лінчування, щоб продавати листівки лінчувальникам і глядачам — немов робили фото на випускному вечорі. За допомогою желатинової друкарської форми вони виготовляли листівки, які можна було надіслати близьким. Люди надсилали листівки з зображенням відрубаної, напівзгорілої голови Вілла Джеймса, яку почепили на жердину в Кейро (штат Іллінойс) у 1907 році. Вони надсилали листівки зі спаленими тілами, схожими на скам’янілі останки жертв виверження Везувію, от тільки ці жахи були вчинені руками їхніх сучасників у xx столітті. Дехто вставляв фото лінчування в рамку під склом разом з пасмом волосся жертви, якщо його вдавалося добути. У 1916 році один спостерігач написав на зворотному боці листівки з Вейко (штат Техас): «Це барбекю, яке ми влаштували вчора ввечері, я на фото зліва, відмічений хрестиком. Ваш син Джо».

Це було суто американське явище. «Навіть нацисти не опустилися до продажу сувенірів з Аушвіцу», — писав журнал Time багато років по тому. На початку XX століття листівки зі сценами лінчування стали такою поширеною формою спілкування в Америці, що перетворилися на «дедалі більшу підгалузь промисловості з випуску поштових листівок. Станом на 1908 рік ця галузь була такою великою, а практика надсилання листівок зі сценами жертв натовпу вбивць стала настільки огидною, що міністр поштової служби США заборонив надсилати такі листівки поштою». Однак новий указ не завадив американцям і далі ділитися своїми лінчувальними подвигами. Відтоді вони просто почали вкладати ці листівки в конверти.

У вересні 1919 року в центрі Омахи розвели багаття для Білла Брауна. Газети заздалегідь оголосили про лінчування, тому того дня на площі перед будівлею суду зібралося понад 15 тисяч осіб. Це була така велика кількість людей, що на знімку загального плану, зробленому згори, не можна було розрізнити людські обличчя. Тисячі точок на цьому фото, виготовленому желатиновим друком (батьки, дідусі, тітоньки, племінники, брати, підлітки) були однодумцями, що злилися в єдиний організм, націлений на виконання однієї місії — не лише вбити, а й катувати, а потім спопелити іншу людину й разом вдихати дим обгорілої плоті.

За два дні до того біла жінка та її коханий заявили, що чорношкірий чоловік домагався її, коли пара проводила час у місті. Ніхто не знає точно, що трапилося, й навіть тоді виникали певні запитання. У той час серед людей вже наростало обурення напливом чорношкірих мешканців Півдня, які приїжджали на Північ протягом Великої міграції. Поліція арештувала робітника скотобійні Вілла Брауна. Не було ніякого розслідування, жодних належних правових процедур. Того дня натовп пограбував ломбарди й універмаги, викравши з них зброю, й почав стріляти в будівлю суду, де утримували арештанта.

Ще навіть не діставшись до Брауна, натовп під час недоладної стрілянини вбив двох своїх — випадкового свідка й іншого бунтівника. Ці люди підпалили будинок суду, аби примусити шерифа видати їм Брауна. Вони перерізали пожежні шланги, щоб завадити пожежникам загасити полум’я. А коли мер спробував звернутися до натовпу, ватажки обв’язали його шию мотузкою й завдали тілесних ушкоджень, через які він опинився в лікарні.

Ватажки натовпу стягнули Брауна з даху будинку, де працівники суду ховалися від вогню й куди відвели в’язнів. А потім люди з натовпу почали виконувати завдання, заради якого зібралися. Спочатку вони зняли з Брауна весь одяг, а тоді ті, хто стояв попереду, почали боротися між собою, щоб побити його. Вони підняли напівнепритомного Брауна на ліхтарний стовп перед будинком суду, а потім почали стріляти, щоразу радісно вигукуючи, в його тіло, що звисало зі стовпа. За словами коронера, Браун помер саме від цих пострілів. Тіло його спалили на багатті, яке підготували на площі перед судовою установою. Після цього спалений труп прив’язали до поліцейського авто й протягли вулицями Омахи.

Мотузку, якою Брауна повісили на стовпі, розрізали на шматки й продавали як сувеніри, щоб люди могли виставити їх у сервантах чи на камінних полицях. Фотографи, котрі працювали на місці події, зняли лінчування з різних кутів і виготовили листівки з зображенням чоловіків у ділових костюмах і підлітків у кепках газетярів, які позували так, ніби це була весільна церемонія. Люди намагалися потрапити в кадр, скупчившись над обгорілим тілом, де серед попелу ще іскрилося полум’я. Вони надсилали листівки з цим зображенням своїм двоюрідним братам і сестрам, зведеним родичам та колишнім сусідам по всій країні.

У розпалі бунту один чотирнадцятирічний хлопчик допомагав батькові в друкарні, розташованій через дорогу від будинку суду. Цього хлопчика звали Генрі Фонда. Ставши дорослим, він поїхав з Омахи й згодом прославився як провідний актор Голлівуду. Того вечора 1919 року, почувши крики натовпу й чоловіка, що висів на стовпі, а також побачивши мерехтіння вогнища, Фонда і його батько замкнули друкарню й поїхали додому в мовчанні. «Це було найстрахітливіше видовище, яке я коли-небудь бачив», — сказав він через багато років, коли вже був літнім чоловіком. Десятиліття не змели попіл з його пам’яті.

Мабуть, не випадково Генрі Фонда знявся в багатьох фільмах, де він був голосом сумління, який закликав берегти людське життя. У фільмі 1943 року «Випадок в Окс-Боу» (The Ox-Bow Incident), де йшлося про насильство з боку лінчувальників, саме персонаж Фонди застерігає натовп, що прагне крові: «Людина просто не може брати закон у свої руки й вішати людей, не завдавши шкоди всім у цьому світі».



Коментарі
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email
Введіть коментар*
20 + ? = 29
Введіть капчу*
×
єПідтримка