Самотня дівчина в домі чоловіків швидко стала жінкою, ніби квітка, що розцвіла на снігу
Вікторія Неш і Вілсон Мун. Сімнадцятирічна дівчина з персикової ферми та індіанець без минулого і без майбутнього... Одна випадкова зустріч докорінно змінює їхні життя — серед пристрастей першого кохання вони забувають про смертельну небезпеку, що витає над ними. Для Вікторії втеча в суворі гори Колорадо — єдиний шанс на порятунок. Утаємничене і сповнене випробувань життя серед суворого ландшафту відроджує в ній сили рухатися вперед. Але річка Ганнісон уже вийшла з берегів, щоб затопити світ, який вона так любила: ранчо, ферми і персиковий сад, що належав її родині протягом багатьох поколінь... Уривок з роману Шеллі Рід «Шлях ріки» публікуємо у матеріалі.
Тієї ночі я лежала й сумувала за мамою.
Минуло вже багато років, відколи я так сильно сумувала за нею. Дивно, що спогади про неї наплинули саме тоді, коли я намагалася абстрагуватися від болю в нозі, думаючи про Віла та наше з ним возз’єднання або знов уявляючи себе на його руках. Річ не в тому, що я рідко згадувала матір за ці п’ять років після її смерті. Просто вона мене навчила бути розсудливою та раціональною, а якщо ти прагнеш того, чого не можеш мати, то ці якості тобі ніяк не допоможуть. Я намагалася не сумувати за нею, щоби вшанувати її практичність, хоча саме це поняття і його назва здавалися мені абсурдними. Чесно кажучи, спогади про неї для мене надто болючі.
Після аварії спершу я думала, що найбільше сумую за Каламусом. Він почав жити з нами, коли я була ще зовсім маленька, після того, як його батьки, старша сестра моєї матері та її чоловік, загинули внаслідок торнадо, що пронісся їхньою індичою фермою в Оклахомі. Реальні факти про їхню смерть ніколи не обговорювалися, тож я все це уявила по-дитячому: їхній будинок здіймається в небо під ґелґотання сотні індиків, що кружляють навколо, пізнавши радість польоту в останні хвилини свого життя, а восьмирічний Кел дивом вріс у землю, споглядаючи все це зачудовано й покірно, і махає рукою на прощання. Хай там як, але саме Кел зі своєю доброю вдачею об’єднав окремі потоки нашої родини в одну річку. Інколи він веселив маму, а тато найбільше пишався його старанністю та працелюбністю, ну, якщо не брати до уваги виняткового врожаю персиків. Кел міг спрямувати енергію Сета в корисне русло, наприклад заохотити до риболовлі або ремонту двигунів. Іноді навіть міг його вгамувати. Для мене ж Кел був насамперед другом, тим, хто подмухає на рану, щоб перестало боліти, або просто вислухає.
Але згодом, коли мої спогади про Кела почали згасати, я зрозуміла, як це — зростати без матері. Оточена чоловіками, я не мала прикладу для наслідування. Після смерті матері вони очікували, що я мовчки ввійду в її роль — готуватиму їм їжу, митиму після них унітаз, пратиму й розвішуватиму їхній одяг і доглядатиму за всім хазяйством. Мати навчила мене основ домашнього господарства. Але це стало моєю роботою, коли мені було лише дванадцять років. Я не знала, чи правильно все роблю, і, звичайно, у мене це виходило не так добре, як у неї. Але, щонайголовніше, я не була впевнена, чи хочу все це робити і чи можна взагалі таке казати. Згодом я знайшла відповіді на ці питання.
Найгірше те, що за кілька місяців після смерті матері моє тіло почало змінюватися. Я дорослішала швидше за деяких одноліток з моєї школи, але ні в кого не могла спитати, що зі мною відбувається і що мені робити. Я була надто сором’язливою і багато працювала, тому не мала близьких подруг. Я не хотіла, щоб із мене кепкували в школі, тому старанно приховувала ці зміни. Не знаючи, де і як купити бюстгальтер, я надягала великі светри, а під них — іще кілька сорочок. Коли цього вже було недостатньо, я почала обмотувати груди еластичним бинтом, який замовила в містера Джернігана, вигадавши історію про запалене коліно.
Незабаром у мене почалися перші місячні. Я прокинулася в калюжі крові й подумала, що помираю. Скромність та інтуїція підказували мені, що батькові про це не варто казати. Я зняла постіль і з жахом побачила, що пляма крові просочилася на матрац. Не встигаючи добре все це прибрати, перш ніж приготувати сніданок і піти до школи, я зібгала замазані кров’ю постіль, спідню білизну й нічну сорочку і засунула їх під ліжко, а на матрац накинула квітчасту ковдру. Не знаючи, що робити, я взяла жмут серветок і підклала їх у чисту спідню білизну, зробивши з них щось на зразок прокладки. Потім я надягла чорну спідницю, а під неї — вовняні панчохи з літніми трусиками поверх, щоб зафіксувати всю цю конструкцію.
— Чому ти так повільно йдеш, чорт забирай? — невдоволено кинув Сет дорогою до школи.
— Мама не любить, коли ти лаєшся, — відповіла я.
— Так, але мама померла, — сказав він і пішов ще швидше, доки не перетворився на рухому цятку вдалині.
Ніколи ще мати не здавалася мені більш мертвою, ніж того дня — я йшла до школи, стікаючи кров’ю, боялася, що серветки от-от випадуть, судоми зводили живіт. Я була впевнена, що просто зараз впаду й помру від цієї загадкової хвороби.
Повернувшись додому, я побачила біля свого ліжка відро з мильною водою та щітку. Закривавлена постіль лежала біля відра, але тепер вона була ще й брудна, наче її тягали по землі. Спідньої білизни видно не було. Я покірно почала прати постіль і тихо плакала — сльози стікали по носу, підборіддю й капали у відро.
Раптом у дверях спальні з’явився тато в брудному комбінезоні та потертому солом’яному капелюсі. Він покрутив зімкнутими губами, ніби пробуючи на смак слова, які мав промовити. Мені хотілося розповісти йому, що відбувається, як колись розповіла про криваву рану, коли одна з наших найкращих свиней вкусила іншу. Я хотіла, щоб він усе зрозумів, як тоді — «територіально», як він сказав, — і запевнив мене, що рани загоюються. Здавалося, він теж хотів щось сказати, але натомість розвернувся й пішов.
— Не залишай свою білизну там, звідки її можуть вкрасти собаки, а потім розкидати по двору, — пробурмотів він із коридору. Я чула його важкі кроки, як він спустився сходами й пройшов через кухню. Вхідні двері зі скрипом відчинилися й грюкнули за ним.
У нас був лише один собака, чорно-сірий плямистий гончак, якого ми називали просто Цуцик, доки він не почав ловити рибу у Віллоу-Крік і не дістав кличку Форель. Це він знайшов зібгану під моїм ліжком постіль, але тато сказав «собаки» у множині. Зараз я розумію, що він просто обмовився або я недочула, але тоді всі мої страхи, наївність і невігластво намалювали в уяві приваблену особливим запахом крові зграю злих собак, яка переслідує мою родину і, можливо, чигає, щоб напасти на мене у дворі. Я накрила обличчя простирадлом і заплакала, заливши слізьми светр і спідницю. Відтоді я зачиняла двері своєї спальні щоранку, коли виходила з неї, і щовечора, коли лягала спати. Якби було можна пересуватися домом і виконувати хатні справи, зачинившись за якимись своїми дверима, я так і робила б. Самотня дівчина в домі чоловіків швидко стала жінкою, ніби квітка, що розцвіла на снігу.
Зустріч із Вілом пробудила давні переживання. Він розпалив у мені почуття, які стали наступним етапом мого становлення як жінки. Як і п’ять років тому, я потребувала жіночої підтримки. Насправді я не розповіла б мамі про Віла, навіть якби вона сиділа в сусідній кімнаті. Її шокували б наша «непристойна» поведінка на Мейн-стріт і сміливість Віла, коли він ніс мене на руках. Того вечора я потребувала не стільки маминої поради в любовних питаннях, скільки того, хто допоможе мені в моєму домі захистити від чоловіків моє право як жінки самостійно керувати своїм особистим життям. Сумніваюся, що мама допомогла б мені, якби була жива. Однак я могла у своїй уяві перетворити померлу матір на надійну союзницю, незалежно від того, була б вона нею насправді чи ні.
Тієї ночі мені снилася мати. Вона стримувала бурхливий потік, широко розвівши руки, поки я тікала в обійми Віла. Сет відчайдушно боровся з хвилями позаду матері, але не міг проплисти повз неї. Його великі люті очі дивилися на мене так само моторошно, як того вечора, коли я встала з-за столу, щоб піднятися скрипучими сходами у свою спальню.
