0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Жизнєнні історії»: роман із клаптиків пам’яті про близьку людину

14 березня в Києві, у книгарні «Сенс», відбулася презентація дебютного роману Софії Мокій «Жизнєнні історії» за участю авторки. Разом із нею та модераторкою події, літературознавицею Богданою Романцовою, говорили про формування книжки, образ людини в повоєнні роки та сприйняття любові в минулому сторіччі. Найцікавіше з розмови читайте в матеріалі!

Фото книги Софії Мокій "Жизнєнні історії"

Про що цей роман?

Це роман про жінку, яка не боїться ризикувати. Про жінку, яка знає, чого вона хоче, саморозвивається і прямує до поставленої мети. Те, що мене надихало в бабусі — мені здавалося, вона нічого не боїться. Вона завжди йшла вперед, спершу робила й тільки потім вже думала. Певною мірою це було класно. Бабуся для мене залишилася жінкою, яка не сумнівається в своїх силах і пересилює себе. Вона жила за принципом «просто роби: вийде — добре, не вийде — то й нічого страшного». І тому в книжці я намагалася передати образ жінки, яку нічого не зупиняє.

Як ти обирала, які історії розказати?

Для мене історії — це завжди про чийсь досвід, я не можу їх вигадувати з повітря. Тому головним критерієм, що формує історії, про які я пишу, є особистий контекст. В основу «Жизнєнних історій» покладено життя моєї бабусі, Ніли, та її досвід пережитого, до якого я додала трохи своєї фантазії та виразнішого історичного контексту. Я написала книжку на основі всіх тих історій, які мені змалечку розповідала бабуся. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, і з часом я їх переосмислила та відобразила в книзі.

Презентація книги "Жизнєнні історії" Софія Мокій, Богдана Романцова

В чому глобальна різниця між поколіннями твоєї головної героїні та її батьків?

Якщо відповісти одним словом — освіта. Параска, мати моєї бабусі, була неосвіченою. Як вона народилася, то майже одразу пішла працювати в колгосп. Важка робота, хазяйство, одинадцять дітей ще й бідність — це була її реальність, вона не знала іншого. Моя бабуся, фактично, була першою в сім’ї, хто отримав освіту, закінчивши школу й технікум. До того ж вона постійно читала. Бо що таке книжки? Це вікно в інші світи, через яке ти можеш побачити інші альтернативи розвитку свого життя. Вміння читати та освіта відкрили їй очі, що життя можна жити інакше, а не гарувати від світанку до темряви в колгоспі. Мені здається, це було основним аспектом розриву поколінь між моєю бабусею та її мамою. Сама можливість освіти, можливість пізнавати щось нове, читати, відкривати альтернативні світи.

Як у книжці висвітлено мотив «людина людині вовк»?

Коли рідне село моєї бабусі окупували, німці почали забирати й вивозити людей із країни задля роботи. В книзі описані три епізоди, як бабуся змогла уникнути такої долі. Всі вони правдиві. Під час першої перевірки медсестра їй підробила діагноз, як людина людині. Тоді ще, на початку війни та окупації залишалася якась людяність, односельці підтримували одне одного як могли. Але поступово, чим довше війна затягувалася, люди ставали все більш розчарованими, наляканими та жорстокими. То й зрозуміло, що їх емоції та дії відображали їх стан.

Але, що закономірно: люди й ситуації бувають різні. Навіть коли немає війни й ми живемо у відносному мирі, є люди хороші, а є погані. Це своєрідний баланс і універсальна модель співіснування між людьми, коли є добрі люди і є лихі.

Як тобі вдалося настільки детально відобразити Другу світову війну?

На початку роботи в розділах про війну були величезні білі плями, адже бабуся про війну практично нічого не розповідала. Тому я їх доповнювала за допомогою інформації, яку знаходила в інтернеті. Насправді розділи про війну були для мене водночас найважчими й найлегшими в книзі. Найважчими, бо писати про війну під час війни було морально важко, але з емоційної точки зору легше, якраз через особистий досвід життя під час цих подій.

Коли я писала епізоди про війну, я писала не стільки про бабусині емоції, скільки про свої. Раніше я б написала про ці події дуже скомкано, радше як про факт того, що десь була якась війна, про яку я колись почула. Але зараз, коли війна прямо перед очима, писати про неї набагато легше. І я писала, зокрема про свій досвід, почуття та переживання.

Так, тоді була інша епоха, не було телебачення, інтернету, щоденних новин про те, що відбувається на фронті, але людські емоції тоді й зараз, мені здається, не сильно відрізняються. Найважчий момент в цих розділах був тоді, коли війна відходила, залишаючи по собі лише відлуння, яке вже мало от-от принести мир. Наша війна ще не скінчилася і на цьому моменті я фантазувала, які ж емоції будуть у мене, коли це нарешті станеться у реальності. Було дуже складно, тому я не знаю наскільки правдиво мені вдалося це передати.

Фото презентації книги "Жизнєнні історії", книгарня "Сенс"

В книжці є дуже цікавий епізод, коли війна закінчується і з нацистського прапора шиють куртку. Який символізм ти вклала в ці події?

Насамперед хочу зазначити, що це абсолютно правдиві події, так дійсно було. Справа в тім, що сім’я бабусі була дуже-дуже бідною, вони жили на тому мінімумі, що їм виплачував колгосп. Тому люди викручувалися, як могли. З одного боку ситуація із прапором про те, як страшний об’єкт нацизму став досить прикладною річчю, а з іншого це насмішка над ворогом, який програв. «Ми вас вигнали й зробили з прапора куртку, не пропадати ж гарній тканині.»

Але перечитуючи цей епізод з початком повномасштабного, я сприйняла його вже трохи інакше. Я подумала, а чи зробила би я так само, будучи на місці своєї прабабці? І зрозуміла, що ні, нізащо. Чисто з моральної точки зору я б навіть до рук не взяла прапор окупантів. Ця ситуація гарно зображує розрив наших поколінь і відмінність ставлень до подій сучасності. Тому я в розділі й написала, що прості люди на те й прості, що вони не заморочуються. Треба куртка? Є тканина. Проблему вирішено.

Любовні історії в книжці дуже незвичні й оригінальні. Розкажи, як любили в ту епоху?

В одному з розділів я писала, що моя головна героїня навіть не була впевнена, що її батьки люблять одне одного. Для неї любов була чимось несказанним, явищем із книжок. Мені здається це проблема багатьох поколінь пострадянського виховання — наших бабусь, дідусів, частково батьків — бо в ті часи було просто не прийнято говорити про почуття.

Більшість історій знайомства й кохання виглядали доволі однотипно: пішов у село, когось побачив, стояли й розмовляли біля ставка, подивилися на качок і от вони вже вони заручені. Це і смішно й сумно водночас. Тому в книзі й немає стереотипної любові, в ті часи її просто не було.

Замовити книжку Софії Мокій «Жизнєнні історії»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*