0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Бути сміливим, щоб зізнатися про самотність

Чому ми почуваємося дедалі самотнішими, якщо сучасні технології покликані нас об’єднати? Це питання вирішив дослідити колишній Генеральний хірург США Вівек Мурті. У цій книжці він подає реальні життєві історії про депресивні розлади, наслідки залежності, стресові ситуації вдома і на роботі, спричинені саме самотністю й бажанням бути поміченими. Упоравшись із майже хронічною проблемою самотності, яка тільки шкодить нашому здоров’ю та соціальним зв’язкам, можна буде глобально подолати нетерпимість, нетолерантність і зробити людей у світі справді пов’язаними. Уривок з книжки «Самотність» публікуємо у матеріалі.

Самотність, сірість, меланхолія людини

Коли я заводив акаунти у фейсбуці, твіттері й інстаграмі, то думав, що це чудовий спосіб бути на зв’язку з друзями й брати участь у громадських розмовах. Пригадую ті перші дні, коли знайшов у ФБ однокласників і друзів, з якими давно втратив зв’язок, і як я зрадів, побачивши їхні обличчя на фотографіях, що всміхалися мені у відповідь. Однак, попри те, що було приємно мати можли-
вість спілкуватися із широкою групою друзів онлайн, я виявив, що насправді ми не ведемо змістовних діалогів, яких я прагнув. Натомість, гортаючи дописи своїх френдів про карколомні пригоди, колосальні кар’єрні прориви й разючі досягнення, я почувався на 25 % натхненним і практично 100 % часу неадекватним. Як сформулював це один мій френд, гортати стрічку в соцмережах — те саме, що порівнювати найкращі дні всіх людей зі своїми пересічними днями. І постійно переживати, що не дотягуєш.

Я помітив, що мене турбує ще одна річ. Я почав дописувати в соцмережі, щоб ділитися досвідом і роздумами з друзями. Але невдовзі зловив себе на тому, що переймаюся тим, скільки людей лайкнули, прокоментували й поширили мій допис. Пригадую, як написав роздуми про 11 вересня на одну з річниць. Але щирі емоції, які я вклав у той допис, стали розчинятися, бо я постійно перевіряв, скільки людей залайкало мій пост. Це перетворило автентичний акт експресії на порожню вправу. Від такого пошуку схвалення мені стало за себе соромно.

Зрештою я вирішив узяти паузу — нічого не писати, не гортати стрічку. Участь у соцмережах перетворилася на діяльність, що розхолоджувала, і я мав того досить. Я видалив додатки з телефона й вилогінився з акаунтів на комп’ютері. Впоравшись із кількаденним посмикуванням, коли я інстинктивно поривався перевірити стрічку й думав, чи не пропускаю чогось важливого, я став уважнішим і менш залежним від цифрового схвалення зовнішнього світу. Не можу передати, яке це відчуття свободи.

Після багатьох місяців відсутності в соцмережах я знову повернувся, тільки на умовах значного обмеження. Я вирішив писати щось тільки тоді, коли це дуже для мене важливо. А ще важливіше те, що я вирішив не перевіряти, скільки там коментів, лайків і перепостів. Я кардинально скоротив кількість людей, яких читаю, щоб у моїй стрічці було більше дописів, які збагачують моє відчуття зв’язку та розуміння світу. Я все ще перевіряю, чи можливо досягти стану рівноваги, коли я зможу взаємодіяти із соцмережами на власних умовах.

 У 2017 році викладач Пітсбурзького університету доктор Браян Прімек та його колеги знайшли додаткові докази того, що високий рівень користування соцмережами може бути шкідливим, у цьому випадку — посилювати самотність. Вони вивчили 1787 досліджуваних віком від 19 до 32 років. Одна група цих молодих людей проводила в соцмережах понад дві години на добу, інша — всього півгодини чи менше. Усіх учасників просили за допомогою шкали описати, наскільки справедливі для них наведені нижче твердження:

  • Я почуваюся одиноким/-ою.
  • Мені здається, що люди майже мене не знають.
  • Я почуваюся ізольованим/-ою від інших.
  • Мені здається, що люди — навколо мене, але не зі мною.

Дослідники з Пітсбурга з’ясували, що постійні користувачі соцмереж удвічі частіше почувалися самотніми, ніж ті, хто зазирав туди вряди-годи. У цьому результаті продублювалися побоювання, порушені в аналогічному дослідженні, автори якого з’ясували, що постійні користувачі соцмереж більш схильні до депресії.

Усі ці дані ставлять давнє питання з категорії «курка чи яйце» — що передує чому? Самотні, депресивні люди шукають порятунок від реальності в соцмережах? Чи передозування соцмережами робить людей самотніми й депресивними? Може бути так, що користування соцмережами призводить до тривожних наслідків, але щоб довести це, потрібні додаткові дослідження. А користування цими платформами таке поширене й починається з такого юного віку, що провадити дослідження під суворим контролем буде складно.

У більшій чи меншій мірі ми всі прагнемо новинок. А інтернет — це друге ім’я всього нового. Щойно ми клацнули якесь посилання, нас перекидає на новий сайт, до нового товару, нового віртуального досвіду. Щойно ми надсилаємо повідомлення чи публікуємо допис, фоловери та френди реагують ледь не блискавично. Цей темп, уможливлений онлайн-технологіями, збурює в людині відчуття нагальності й важливості, неначе весь світ, затамувавши подих, очікує нашого наступного допису. А ще це породжує передсмак, ось чому ми відчуваємо укол відторгнення, коли щось пишемо, а реакції затримуються. Петля зворотного зв’язку в інтернеті така сама спокуслива, як новий залицяльник, і використовує ту саму систему винагород у головному мозку, що й романтичне кохання та дружба. Для деяких людей вплив цього такий непереборний, а легкість використання така зручна, що віртуальна дружба з часом витісняє реальні контакти віч-на-віч.

Як часто ви заходите на 5 хвилин, щоб глянути, що там понаписували ваші друзі, а в результаті залипаєте на годину? Ви пишете повідомлення френду у фейсбуці, потім переходите від профілю до профілю, переглядаючи фото котиків, їжі й подорожей людей, з якими ледь знайомі. Ми можемо переконувати себе, що ці вилазки онлайн — звичайна розвага. Але вони крадуть наш час, який ми могли би проводити в реальному житті з рідними та друзями.

Цей крадій часу працює спільно зі спокусливим і небезпечним міфом про багатозадачність. Технології (зокрема смартфони) рекламують цей міф з небаченим розмахом. Зненацька ми тепер можемо розмовляти по телефону, відправляти імейли, сплачувати рахунки, замовляти харчі та подорожувати містом — і все це одночасно. Це здається легким. І ефективним. Це створює ілюзію, що ми можемо задовольняти цікавість у десятьох різних напрямках одразу, одночасно слухаючи розповідь друга про його новонароджену дитину, роздивляючись сусідові фотки з відпустки, читаючи есемеску про похід когось із батьків до лікаря й гуглячи останні новини про улюблену спортивну команду. Насправді ж, коли ми робимо все одночасно, ми розсіюємо увагу на все дрібніші й дрібніші фрагменти, скорочуючи ефективність і знижуючи якість власної залученості в кожне завдання.

Дослідники з’ясували, що люди неспроможні одночасно займатися багатьма справами. Насправді в процесі «багатозадачності» ми дуже швидко перемикаємося від одного завдання до іншого, займаючись ними окремо, але коротко.

Книга Самотність. Сила людських стосунків

Наше користування технологіями може не лише відволікати від живого спілкування, а й віддаляти нас від інших. Ми не маємо потреби дивитися людям в очі, коли коментуємо дописи в соцмережах. Це немов щит, який відгороджує нас від їхніх реакцій та болю, якого можуть завдати наші слова. Попри це, для соцмереж притаманно відчиняти користувачам вікно в життя інших людей, куди вони без цього зазирати не могли. Це дає нам можливість розуміти й у позитивному сенсі спілкуватися з більшою кількістю людей. Простіше кажучи, є різниця між в’їдливим зауваженням на онлайн-форумі, яке має на меті поставити когось на місце, та пропозицією підтримки другові, який щойно запостив допис про труднощі особистого характеру. Усе зводиться до того, як ми вирішуємо користуватися соцмережами та цифровими технологіями.

***

Неуважність — не єдиний прояв втручання технологій у якісні стосунки між людьми. Перед тим як скоротити свій час користування фейсбуком, я виявив, що соцмережі підживлюють культуру порівняння. Ми постійно міряємо себе мірками інших користувачів: їхніх тіл, гардеробів, приготованих страв, будинків, відпусток, дітей, хатніх улюбленців, хобі й уявлень про світ. Це трохи схоже на таку собі затягнуту зустріч випускників, де всі «діляться» досягненнями, перемогами й ентузіазмом, силкуючись довести, що вони чогось варті. Деякі просто хочуть розділити з друзями радість, але в сухому підсумку все одно виходить ретельно вималюваний портрет позірно ідеального життя, яке може викликати в нас тривожність, депресію і відразу до себе — через порівняння. А найвразливіші до цього молоді люди, які досі переживають процес становлення ідентичності та життєвих цілей.

Коли ми порівнюємо себе з кимось онлайн, то не лише ставимо собі оцінку. Ми також порівнюємо свої варіанти майна, роботи, занять — а ще потенційних друзів і партнерів. Цифровим трубопроводом до нас надходить нескінченний потік. Свайпай ліворуч, свайпай праворуч, знову, і знову, і знову. Впевненість у виборі може швидко похитнутися, коли віртуальний ланцюжок постачання обіцяє нам усе кращі, яскравіші альтернативи — наступного разу, коли залогінимося. Щойно ми обрали собі сусідів по кімнаті, друзів і партнерів для інтиму, треба братися до брудної офлайнової роботи — пізнавати справжню складність одне одного. І побачене може нам не сподобатись. А отже, шарм «ідеальної пари» — потужний фактор стримування для цілеспрямованої роботи. Однак досконалість — це ілюзія, котру технології та сучасна культура культивують на шкоду людяності. Невпинний пошук, нескінченна гонитва за ідеальним компаньйоном неминуче залишають нас стривоженими й самотніми.

Парадокс у тому, що технології ще й урізають нашу здатність до усамітнення. Постійна присутність соцмереж створює ілюзію, що нам не потрібно бути наодинці взагалі ніколи, а якщо нам самотньо, то з нами напевно щось не так. А проте нам усе одно потрібне усамітнення: час і простір, щоб виплекати його переваги. Нам потрібно регулярно звільняти розум, щоб він блукав і досліджував, без указівок мережевих алгоритмів і рекламних роликів на автоповторі. Усамітненість дозволяє нам відчути комфорт перебування наодинці з собою, що полегшує вміння бути собою у спілкуванні з іншими. Така справжність допомагає вибудувати міцні зв’язки.

Бути справжніми — це бути вразливими, а для цього потрібна хоробрість, особливо якщо ми вважаємо, що інші більше нам симпатизуватимуть, якщо ми приховаємо чи спотворимо своє справжнє «я». А технології можуть просувати це переконання: в інтернеті дуже легко позувати, показувати себе хоробрішими, щасливішими, гарнішими та успішнішими, ніж ми почуваємося насправді. Фактично ці пози — форма соціальної самоізоляції. Вони дозволяють нам вдавати, що ми маємо більше визнання, але
така вдаваність лише посилює нашу самотність.

Замовити книжку Вівека Мурті «Самотність»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*