0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Нордичний детектив: справа Лаури і примарні надії на краще

Ісландія, 1956 рік. П’ятнадцятирічна Лаура вирішує провести літо, працюючи в однієї пари на маленькому острові Відей, що неподалік від узбережжя Рейк'явіка. На початку серпня дівчинка безслідно зникає. Минає час, і ця таємниця стає найганебнішою нерозкритою справою в Ісландії. Що сталося з дівчиною? Чи є шанс знайти її живою? Чи, можливо, вона просто покинула острів. Тридцять років по тому, коли місто Рейк'явік святкує своє 200-річчя, журналіст Валь Робертссон починає власне розслідування справи Лаури. Але в міру того, як він наближається до розкриття загадкового зникнення, стає зрозуміло, що зникнення Лаури — це таємниця, яку хтось уперто хоче залишити нерозгаданою... Публікуємо уривок із детективного роману «Рейк'явік», який незабаром вийде друком у Лабораторії.

Детективний роман Рейк'явік

У телефонному довіднику Валь знайшов номер Кріст’яна, поліціянта, який відповідав за справу Лаури. Можна було впевнено сказати, що зникнення дівчини переслідувало бідолаху протягом всієї його кар’єри. Єдина справа, нерозкрита за тридцять років. Коли ця історія вперше потрапила до новин і Кріст’ян почав давати прес-конференції, його фото з’явилися у газетах. У костюмі й капелюсі він мав доволі витончений вигляд, незважаючи на молодий вік — мав тоді лише двадцять чотири роки. Всі світлини були чорно-білими. У 1966-му Кріст’ян знову потрапив у центр уваги, відповідаючи на запитання журналістів, чому дівчину досі не знайшли. Валь сумнівався, що йому вдалося відстежити всі повідомлення про цю справу в газетних архівах. Спочатку він обмежився матеріалами за осінь 1956-го, потім взявся за серпень 1966 і 1976 pоків: через десятиліття, а потім через два після події. У серпні 1976-го було опубліковано лише одне фото Кріст’яна. Воно супроводжувало його ексклюзивне інтерв’ю для газети «Вісір». Тоді йому було сорок чотири, але здавалося, ніби мав за п’ятдесят. Чи то фотограф упіймав його невдалого дня, чи то роки були до нього немилосердні. На першій шпальті панувало велике кольорове зображення обличчя Кріст’яна, густо помережаного зморшками, та менше, чорно-біле, — Лаури. Її культовий образ, так добре знайомий усій нації.

Схоже, що світлину Лаури зробили влітку. Вона мала довге темне волосся, вбрана у темну оксамитову сукню з коротким рукавом. Саме у цьому зображенні вона жила всі тридцять років після зникнення, посміхаючись до нації щоразу, коли підіймали її справу. Вплив на читача, безперечно, завжди був один і той самий: вбивство людини — це і так достатньо жахливо, але згасання життя молодої дівчини у самому розквіті її юності — непростиме.

А винуватець усе ще ходить собі на свободі. І, мабуть, ніколи не буде спійманий.

Звичайно, якщо... якщо Лаура не виявиться живою. В цьому, певно, і полягала найбільша інтрига цієї таємниці: те, що одного дня вона може з’явитися, ціла та неушкоджена. Це була примарна надія, та все ж — надія.

Якою б не була правда, та Валь, ясна річ, мав докласти всіх сил, щоб дістати Кріст’яна. Набрав номер поліціянта: ніхто не відповів. А втім, робота у газеті стосувалася не лише Лаури, тож Валь використав час, щоб зробити внесок у розділ культури. Журналісти по черзі ділилися своїми думками про музику, фільми, телебачення та книги. Валь взявся писати про телевізійний контент і мав намір похвалити «Бержерака», британський серіал про детектива з Джерсі, який щотижня гостював на їхніх екранах. Ще він планував написати короткий відгук про прочитану книгу. Валь читав мало, крім новин, а коли брався за книгу, то це була, як правило, чиясь біографія. Час від часу, коли він не встиг і матеріалу для статті бракувало, він доручав Сунні написати рецензію на одну з численних книг, які вона читала в університеті. Однак її ніколи не можна було переконати підписати відгук, навіть просто ініціалами.

Валь був на півдорозі до закінчення відгуку на «Бержерака» і саме шукав потрібний прикметник, щоб описати виконавця
головної ролі, коли задзвонив телефон. Він відповів і назвався, без надії сподіваючись, що це Кріст’ян вирішив нарешті відповісти на його повідомлення.

— Алло...

«Жіночий голос», — подумав хлопець, хоча зв’язок був кепський, голос ледве лунав, наче телефонували з-за міста чи навіть з-за кордону.

— Це той Валь, який писав про...

Пауза. Тріскіт на лінії.

— ...про Лауру?

— Саме так, — відповів він.

Відтоді, як почали виходити його статті про Лауру, Валь уже мав кілька таких дзвінків: дрібні подробиці невеликої ваги, а також чимало чудернацьких розмов, під час яких швидко робилося ясно, що той, хто телефонує, просто прагне уваги, а насправді йому нема чого сказати. Та раптом він відчув, що цей дзвінок не підпадає під жодну із цих категорій.

— Я просто хотіла поговорити з вами про Лауру. Я... — вона знову замовкла, а він терпляче очікував. Валь був певен, що це не провина зв’язку: жінка задумалася, вагаючись, чи не забагато хоче йому розповісти.

— Так, звичайно, — нарешті сказав він, намагаючись заохотити її. — Я все ще працюю над серією статей про неї.

Тоді додав, сам не знаючи чому:

— Трагічна подія.

— Так, — відповіла жінка. Валю здалося, ніби він почув, як десь проїхала машина, наче співрозмовниця стояла на вулиці.

Можливо, вона телефонувала з телефонної будки, бо хотіла залишитися анонімною. Це саме по собі було цікаво.

— Я хочу вам допомогти, Валю. Минуло багато часу, і дівчина заслуговує кращого.

Це було неочікувано. Журналіст ждав, уважно прислухаючись. Знову почув свист авто.

— Вона жива? — зрештою запитав він, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Хотів записати розмову.

— Ні, вона не жива, — проказала жінка впевнено. Її спокійне твердження повністю ошелешило Валя. Він почувався якось химерно, ніби помер хтось із його близьких. Звичайно, він ніколи не вірив, що Лаура жива, але десь у глибинах свідомості він дозволяв собі на це сподіватися. Він був переконаний, що співрозмовниця каже правду, хоча гадки не мав чому, і, звичайно, не міг бути цілковито впевненим.

— Звідки ви знаєте? — спитав Валь, але одразу ж про це пошкодував. Він не хотів відлякувати її своєю наполегливістю.

Не одразу. Можливо, він більше ніколи не поговорить з нею, йому ніколи не вдасться її відстежити.

Жінка довго мовчала, а потім сказала:

— Це не має значення. Я просто знаю, що її вбили, — і продовжила, ніби розмовляла сама з собою, а не з ним: — У вечір суботи. Не у вечір п’ятниці.

— Що?

— Її вбили, я знаю це напевно, — повторила вона.

Передзамовити нордичний детектив видавництва Лабораторія  «Рейк'явік»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*