«Ми ризикуємо прожити життя, яке не приносить радості»: презентація книги з нейробіології «Краще (не) буває»

25 квітня в книгарні Book.ua в Києві за участі популяризаторки науки, кандидатки біологічних наук Ольги Маслової та культурного менеджера Микити Москалюка відбулася презентація книги Зіндела Сіґала і Нормана Фарба «Краще (не) буває. Нейробіологія відчуттів, або Як повернути собі смак життя». Відомий нейробіолог Норман Фарб та клінічний психолог доктор Зіндел Сіґал розповідають, як позбутися негативних шаблонів, залучаючи свої органи чуття. Про те, кому буде корисно почитати книжку, що відбувається з нашим мозком, життя на автопілоті і цінність простих речей – читайте у матеріалі.

 Як фахово подавати науково-популярну інформацію і яких правил варто дотримуватися?

Насправді дуже часто трапляється саме некоректна подача коректної інформації й потім, відповідно, некоректне її поширення. Тому мистецтво людини, яка відкриває і популяризує науку, —  триматися своєї ніші, спрощувати інформацію для викладу так, щоб не переходити на повну примітивізацію того, що можна пояснити зрозумілою мовою чи декількома реченнями.

Система автопілота в нейробіології: як це працює і чому важливо про це говорити?

У книжці «Краще не буває» є розподіл на дві системи: Система 1 — ми звертаємо увагу на якусь ситуацію, яка прямо зараз з нами відбувається та Система 2, яка працює автопілотом. Наприклад, людина тільки вчиться водити автомобіль — вона суперуважна під час процесу і не може паралельно говорити з кимось чи виконувати будь-які інші дії. А коли це водій з 10-річним стажем, то телефон можливо тримати вухом, хоч це і карається правилами, думати про своє, паралельно комусь щось розповідати в салоні і, при цьому, якісно водити авто. І якщо її потім запитати, що відбувалося на дорозі, то вона, скоріш за все, не згадає всіх деталей. Автори кажуть, що на набуття навички потрібно витратити 10 тисяч годин. Як на мене, це певна абстракція — 10 тисяч годин це дуже багато. Інколи ми значно швидші.

Що означає «вийти за межі»?

Кожен це може розуміти по-своєму. Якщо в контексті книжки «Краще не буває», то тут мова про те, що ми маємо від цього автоматизму відходити. Ідея в чому? Ми на автоматі живемо, відчуваємо, щось робимо, і настільки заграємося самі з собою в те, що не звертаємо уваги на все, що відбувається навколо. Але якщо ми звернемо свою увагу на якісь інші аспекти життя, в тому числі сенсорні відчуття, то, можливо, дещо по-інакшому будемо керувати нашим автопілотом. І тому, коли мова йде про зони комфорту, і набуття нових сенсорних відчуттів, то це теж можна звести до вправи: інколи варто просто по-іншому подивитись на звичні речі.

Плюси і мінуси книги «Краще (не) буває. Нейробіологія відчуттів, або Як повернути собі смак життя»

Мінуси цієї книжки — це те, що зачепило мене як людину, що живе у країні, яка воює. Були декілька порад і досить наївних роздумів з приводу того, в якому класному і безпечному світі ми зараз живемо, і як ми інколи забуваємо думати про власну смертність та вразливість. Уся ця рефлексія, яка тут дуже класно аргументована для мирних, безпечних країн, у нас заміняється одним ракетним обстрілом. 

У книзі згадується історія Нобеля про те, як цікаво можна змінити погляд на життя, якщо прочитати умовний некролог про себе. Мені здається, що майже всі українці цей умовний некролог пишуть щоразу, як летить якесь залізяччя з Росії. А в цій книжці це пропонується зробити як вправу. Я думаю, що в нашому випадку це може бути навіть трохи ретравматизацією. Тобто нам настільки вистачає цих думок, що ще спеціальну вправу робити точно не варто.

З приводу ж сенсорних історій, тут дуже багато бази на яку варто звертати увагу. Для людей, далеких від майндфулнес, самоусвідомлення і так далі, це може бути досить корисним. Подані вправи класні, особливо якщо людина зайшла в якусь фазу апатії. І якщо дуже хочеться вийти з такого стану, то варто допомогти себе смикнути за ниточку і нагадати, що є вправи, які трішечки допоможуть по-іншому подивитися на світ.

В цілому в мене позитивне враження. Для людей, які вже мають досвід, тут навряд чи буде щось нове, але я максимально рекомендую цю книгу всім, хто ніколи не задумувався, як взагалі функціонує мозок і його сенсорні системи. 

На вашу думку, чи варто маркувати сторінки книги відносно воєнного контексту?

Мені здається, на рівні безпосередньої комунікації варто акуратно про це написати. Наприклад: сторіночку про некролог лишити на «після перемоги». Не пишіть свій некролог зараз. Але загалом, якщо без стьобу, те, що автори пишуть має сенс.

Як стан «нас всіх вже настільки поплавило» проявляється на рівні біології  і що відбувається з нашим мозком?

На це питання ми не можемо відповісти зараз, бо знаходимось всередині процесу. Є речі, які ми зможемо оцінити і відрефлексувати повноцінно тільки після перемоги — після того, як перемикнемося в інший режим і зможемо ретроспективно глянути на все те, що з нами відбувалося.

В мене є певна підозра, що з одного боку, ми всі на одній хвилі, а з іншого — всі по-різному сприймають певні виклики й знаходяться все-таки в дещо різних навіть безпекових умовах. Це теж певною мірою впливає відчуття. Іще одна проблема — це те, що і в реабілітації ветеранів, і в роботі з різними посттравматичними стресовими розглядами в основному використовуються дані про, наприклад, американських солдатів, що служать чи служили в Іраку, чи десь далеко виконують місію. Тобто це люди, які воюють за Сполучені Штати, але їхня країна в цей момент не в екзистенційній небезпеці, а їхні родини в безпечному місці. Вони не думають, сидячи в окопі, про те, що до їхньої мами в Івано-Франківську може прилетіти ракета. 

Це дуже сильно розмиває межу травмування — всі травмовані по-різному; змінює підхід до реабілітації, особливо в процесі війни; і, відповідно, досліджувати це треба окремо і не робити якихось висновків, які вже зробили на американських ветеранах. Нам необхідно ці посібники розробляти наново, на основі нашого досвіду, який на жаль доводиться здобувати.

Купити книгу «Краще (не) буває. Нейробіологія відчуттів, або Як повернути собі смак життя»