0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Парадокс, осмислення і взаємовплив: вісім думок про війну

Поглянувши на історію людства, усюди помітні криваві сліди воєн. Війна руйнує все на своєму шляху. Проте чи може вона бути рушієм до змін в суспільстві? У своїй книзі Маргарет Макміллан «Війна. Як конфлікти формували нас» підіймає важливі питання про суперечливу природу війни і приходить до неочікуваних висновків. Про головні думки авторки читайте у матеріалі.

Від племінних битв ранньої історії до походів Александра, Цезаря і Наполеона, від катастрофічної Другої світової війни до кривавих конфліктів нашого часу – мало що так вплинуло на історію людства, його інститути, цінності та ідеї, як насильницькі конфлікти між державами і народами. Коли дивишся на історію людства, здається, що не було часу, коли в якомусь куточку Землі не велася б війна: війна була з нами від початку нашого існування і в певному сенсі може вважатися «найкраще спланованою» з усіх видів людської діяльності. 

Маргарет Макміллан, авторка книги «Війна. Як конфлікти формували нас», використовує військові конфлікти від античності до сьогодення, щоб описати, як вони визначили минуле й розвиток людства, погляди на світ й уявлення про себе.  Наша мова, наш публічний простір, наші приватні спогади, навіть великі культурні скарби відображають славу і страждання війни. Її амбівалентність полягає в тому, що вона не лише руйнує, але й сприяє технічному, організаційному, політичному і навіть мистецькому прогресу. Маргарет Макміллан стверджує: «Навіть побіжного погляду на нашу історію достатньо, щоб зрозуміти, що її пронизує війна: вона підносить і руйнує режими та імперії, розвиває науку й техніку, змінює соціальну та політичну структуру суспільства. Зв’язок між війною та суспільством обопільний».

Парадокс війни

Війна робила країни сильнішими і таким чином приносила прогрес та зміни, більшість із яких позитивна: зникли приватні армії, поліпшилися законодавче регулювання та правопорядок, поширилася демократія, з’явилися соціальні гарантії, а освіта стала якіснішою, змінилося становище жінок і працівників, відбулися помітні зрушення в медицині, науці й технологіях. Окрім того, що навчилися краще вбивати, ми також стали менш терпимими до насильства. У більшості куточків світу рівень убивств низький, і це попри те, що на ХХ століття припало найбільше смертей на війні за всю історію. Постає запитання: як нам удається поєднувати вбивства в такому масштабі зі зневагою до насильства? Більшість із нас нізащо не вибрала б війну в обмін на її вигоди. Має ж бути інший спосіб їх отримати. Проте чи знайшли ми його?

Війна як двигун прогресу

Ось іще одна неприємна правда про війну: вона не тільки руйнує, а й мурує. Воєнні потреби посприяли появі багатьох наукових і технологічних розробок: реактивного двигуна, транзистора, комп’ютерів. Пеніцилін, який урятував безліч життів, відкрив Александер Флемінг 1928 року, проте кошти на його масове виробництво виділили тільки в часи Другої світової війни. Канадський лікар Норман Бетьюн почав практикувати переливання крові на полі бою. Медичне сортування, яке нині практикують у відділеннях екстреної допомоги, імовірно, з’явилося в часи наполеонівських війн. У Першу світову французькі польові медики першими стали ділити поранених на тих, кому лікування вже не зарадить, тих, хто ще може вижити, якщо надати невідкладну допомогу, і тих, хто почекає. Війни ХХ століття дуже посприяли розвитку хірургії — зокрема невідкладної та пластичної — почасти тому, що пацієнтів, на яких можна було тренуватися, вистачало.

Говорячи про те, що війна може принести користь і навіть побудувати сильніші та справедливіші суспільства, я її не виправдовую. Звісно, поліпшувати світ, допомагати слабким і знедоленим, розвивати науку й техніку було б краще в мирний час. Утім, під час миру складно знайти волю та ресурси на великі зрушення — ми запросто відкладаємо на потім боротьбу з бідністю, зловживанням опіоїдами та зміною клімату. Війна фокусує нашу увагу, і робила вона це протягом усієї історії людства, подобається це нам чи ні.

Війна – це чоловічий клуб?

У ХХ столітті жінки почали проникати і в чоловічі сфери, однак армії не поспішали визнавати їх рівними чоловікам і кидати в бій. Їхнє небажання, чи, точніше сказати, спротив, спиралося на різні міркування: жінки за своєю природою годувальниці, а не воїни; їхня присутність на полі бою може погано позначитися на дисципліні, бо чоловіки в їхньому загоні намагатимуться їх захистити; жінкам бракує фізичної та психологічної стійкості, щоби витримати жорстокість війни. Та, можливо, справжня причина в тому, що чоловіки бояться, ніби жінки зруйнують їхній клуб. За словами однієї офіцерки, американським морпіхам здавалося, що в присутності жінки вони більше не зможуть «пердіти, відригувати, розказувати брудні жарти, ходити голяка, ділитися амурними історіями, боротися та просто бути хлопцями». Якось офіцер із Командування спеціальних операцій США запитав свою колегу, чому жінки «намагаються зруйнувати ті останні радості, які тільки й лишилися у чоловіків?».

Жити в різних світах

Пояснювати реалії війни завжди складно. Нам важко дібрати слова й образи; важко, коли люди, які лишилися вдома, не хочуть чути правду про бойові дії. Ґордон, молодий шотландський офіцер, діставши відпустку, повернувся додому в Единбург. У мемуарах він нарікає на нескінченний потік цікавих, які допікають йому «дурнуватими» запитаннями про те, як воно на фронті насправді. Він відповідає: «Нормально, все нормально, дякую. А що я можу їм сказати? Хіба вони зрозуміють? Ми просто живемо в різних світах». Сучасна війна робить контраст між цими світами особливо разючим.

Лицарський кодекс

У середньовічній Європі лицарі, чиїм кодексом усі так захоплювалися, робили шевоше́  — це безневинне слово позначало брутальну тактику. Вони їздили верхи, розкрадаючи, спалюючи й руйнуючи все, що траплялося їм на шляху: тварин, урожай, будинки, людей. Саме через це в деяких частинах Франції можна побачити фортифіковані ферми й церкви, де ховалися люди. Вони не завжди допомагали, адже будівлю можна взяти штурмом або підпалити. «Війна без вогню така ж безглузда, як і сосиска без гірчиці», — казав справжній Генріх v. 1360 року під час Столітньої війни англійці ввірвалися в церкву в містечку Орлі, убивши сотню селян. Благородні лицарі нищили та вбивали — зокрема селян і кріпаків, яких вони вважали гіршими за себе, — щоб змусити ворога вийти з фортець і захистити своє майно.

Взаємовпливи війни й мистецтва

Вистави, вірші, романи, картини, скульптури, фотографії, музика й фільми формують те, як ми — військові та цивільні — уявляємо й мислимо війну. Мистецтво здатне показати різні боки війни: від героїзму та слави до жорстокості й жаху. Воно певною мірою передає як її азарт і пристрасність, так і її божевілля, марудність і безглуздість. Мистецтво нагадує нам про силу й багатогранність війни та про наше неоднозначне ставлення до неї. Воно може підштовхнути нас до війни, як було перед Першою світовою, і відвернути від неї, як було згодом. Мистецтво допомагає осмислювати, пам’ятати й увічнювати війну.

Зв’язок між мистецтвом і війною обопільний: війна змінює тих, хто створює образи й оповідає про неї. Письменники силкуються знайти нові слова, а художники експериментують зі стилями. 

(Пере)осмислення минулих війн

На наше ставлення до минулих війн також впливає те, що сталося після них. Друга світова війна — її часто зображують як взірець боротьби добра зі злом (опускаючи той факт, що Західні держави співпрацювали з Радянським Союзом, однією з найбільш тиранічних країн у світі) — сформувала нинішнє уявлення про Першу світову, яка тепер здається аморальною, безглуздою та марною. Ті, хто воював і загинув між 1914- м і 1918-м, зараз викликають не захоплення, а жаль. «Леви під проводом ослів», — так, за словами британського політика Алана Кларка, один німецький генерал сказав про британських солдатів, але це неправда. Нині, і не тільки в Британії, вважається, що ті, хто воював у Першій світовій, стали жертвами обману: безвідповідальні еліти заманили їх на фронт закликами про боротьбу за цивілізацію, короля, країну й домашнє вогнище. Проте нам не варто зверхньо говорити про тих, хто жив у минулому. Мертві мали ідеали й переконання так само, як і ми. Ми можемо з ними не погоджуватися, але варто їх поважати. Солдати Першої світової війни вірили, що б’ються за щось важливе, і зазвичай це були їхні кохані, а не абстракції на кшталт демократії та імперії.

Чому потрібно вивчати війни

Осмислюючи війну, ми дізнаємося більше про природу людини: про нашу здатність організовуватися, наші емоції й ідеї та про спроможність до жорстокості й добра. Ми воюємо, бо маємо потреби, хочемо захистити щось нам дороге або прагнемо втілити бачення іншого світу. Ми воюємо тому, що можемо. Утім, схоже, що довга історія взаємин війни й суспільства наближається до завершення — чи, ліпше сказати, має завершитися. І річ не в тому, що змінилися ми, — змінилися технології. З огляду на нову й руйнівну зброю, зростання ролі штучного інтелекту, автономні машини-вбивці й кібервійну, ми стоїмо на порозі можливого кінця людства. Не час відвертати очі від того, що здається нам відразливим. Зараз ми, як ніколи, мусимо осмислювати війну.

Замовити книжку Маргарет Макміллан «Війна. Як конфлікти формували нас»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*