0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

П’ять століть, три жінки, один секрет — головні героїні роману Емілії Гарт «Непокірні»

У 2019 році через токсичні стосунки Кейт Вейворд тікає з Лондона у Крауз Бек, віддалене село на півночі Англії. Там у Кейт є будинок, який вона успадкувала від тітки Вайолет — ексцентричної ентомологині. У спробах зцілити надщерблене серце Кейт наштовхується на таємницю жінок свого роду і крізь століття розмотує клубок складних почуттів і надій: від 1619 року, коли її прародичку Альту Вейворд звинуватили в чаклунстві, до Другої світової і наших днів. Більше про головних героїнь роману «Непокірні» розповідаємо у матеріалі.

Фото книжки Емілії Гарт "Непокірні"

Кейт Вейворд

2019 рік

Кейт вдивляється у дзеркало, коли чує цей звук.

Ключ, що скрегоче у замку.

Її пальці тремтять, коли вона похапцем поправляє макіяж, темні смужки туші тягнуться на нижні повіки.

У жовтому світлі вона помічає пульсацію на своєму горлі, під намистом, яке він подарував їй на останню річницю. Ланцюжок — срібний, товстий — холодить її шкіру. Вона не носить його вдень, поки він на роботі.

Двері зачиняються, клацнувши. Стук його черевиків по підлозі. Вино, що булькотить у келиху.

Паніка пурхає в ній, наче птах. Вона глибоко вдихає, торкається стрічки шраму на лівій руці. Востаннє посміхається в дзеркало у ванній кімнаті. Вона не може дозволити йому побачити, що щось змінилося. Що все неправильно.

Саймон спирається на кухонну стійку з келихом вина в руці. Її кров нуртує від цього видива. Довгі, темні лінії його фігури в костюмі, обрис його вилиць. Його золоте волосся.

Він дивиться, як вона йде до нього в сукні, яка — вона це знає — йому подобається. Цупка тканина, натягнута на стегнах. Червона. Того самого кольору, що і її білизна. Мереживна, з маленькими зав’язками. Наче сама Кейт — це щось, що потрібно розгорнути, відкрити.

Вона шукає підказки. На ньому немає краватки, три ґудзики сорочки розстебнуті, видніються тонкі кучеряві завитки на грудях. Білки його очей виблискують рожевим. Він простягає їй келих вина, і вона вловлює в його подиху алкоголь, солодкий і гострий. У неї виступає піт — на спині, під пахвами.

Вино — шардоне, її улюблене. Але зараз цей запах вивертає їй нутрощі, змушує її думати про гнилизну. Вона притискає келих до вуст, не зробивши ковтка.

— Привіт, любий, — каже вона дзвінким голосом, налаштованим спеціально для нього. — Як робота?

Проте слова застрягають їй у горлі.

Його очі зіщулюються. Він рухається швидко, не зважаючи на те, що вже хильнув: його пальці чіпляються за її м’який біцепс.

— Куди ти сьогодні ходила?

Вона знає, що ліпше би не вириватися, хоча кожній її клітинці кортить саме цього. Натомість вона кладе руку йому на груди.

— Нікуди, — каже вона, намагаючись зберігати спокійний тон. — Я цілий день була вдома.

Вона завбачливо лишила свій «Айфон», коли виходила до аптеки, узяла лише готівку. Вона всміхається, схиляється, щоб його поцілувати.

Його щока жорстка від щетини. До алкоголю домішується інший запах, щось п’янке та квіткове. Можливо, парфуми. Це було б не вперше. Примарний спалах надії в її нутрощах. Якби у нього була інша, це пішло б на користь.

Та вона прорахувалася. Він відсувається від неї, а тоді...

Далекий звук: вона впустила келих з вином.

Вайолет Вейворд

1942 рік

Вона досягла свого особливого дерева: сріблястого бука, якому, як казав садівник Дінсдейл, було сотні років. Вайолет чула, як він гудів від життя позаду неї: довгоносики шукають прохолодного соку; сонечка тремтять на листі; бабки, молі та зяблики літають у гіллі. Вона простягнула руку, і бабка-зіґоптера присіла їй на долоню, її крила виблискували на сонячному світлі. Золоте тепло аж сочилось крізь неї.

— Фу, — сказав Ґрем, який, нарешті, наздогнав її. — Як ти можеш дозволяти, щоб ця штука отак тебе торкалась? Розчави її!

— Я не збираюся чавити її, Ґреме, — відповіла Вайолет. — Вона має таке ж право на існування, як і ми з тобою. Поглянь, яка вона гарна. Її крильця більше схожі на кристали, тобі не здається?

— Ти... ненормальна, — сказав Ґрем, відступаючи. — З цією твоєю одержимістю комахами. І батько теж так вважає.

— Мені байдуже, що він там собі вважає, — збрехала Вайолет. — І мені, звичайно, байдуже, що думаєш ти, хоча, судячи з твого робочого зошита, тобі треба витрачати менше часу на думки про мою одержимість комахами і більше — на думки про латинські іменники.

Він шарпнувся вперед з роздутими ніздрями. Перш ніж встиг наблизитися до неї на п’ять кроків, вона жбурнула в нього книжкою — трохи сильніше, ніж хотіла, — і подерлася на дерево.

Ґрем вилаявся і, буркочучи, повернувся назад до будинку.

Вона почувалась трохи винною, коли дивилась, як сердито він ішов геть. Між ними не завжди були такі стосунки. Колись Ґрем був її постійною тінню. Вона пам’ятала, як він раніше заповзав у її ліжко в дитячій кімнаті, щоб сховатися від нічного жахіття або грози, притискаючись до неї так, що його дихання стояло у вухах. Вони займалися різноманітними витівками — лазили по землі, що аж коліна чорніли від бруду, дивуючись крихітній сріблястій рибці в струмочку та тріпотінню малинівки.

До одного жахливого літнього дня — дня, схожого, правду кажучи, на цей, з тим самим медовим світлом на пагорбах і деревах. Вона згадала, як вони двоє лежали на траві за буковим деревом, нюхали осот і кульбабки. Їй було вісім, Ґремові — лише сім. Десь поблизу були бджоли — кликали її, манили. Вона блукала навколо дерева і знайшла вулик, що висів на гілці, мов золотий самородок. Бджоли мерехтіли та кружляли. Вона
наблизилася, витягнула руки і посміхнулася, відчуваючи, як вони сідають та лоскочуть своїми крихітними лапками її шкіру.

Вона повернулася до Ґрема, сміючись з виразу його обличчя.

— Можна мені спробувати? — запитав він із широко розкритими очима.

— Я не знала, що так станеться, — плакала Вайолет пізніше, коли батько розсікав різкою повітря. Вона не чула, що він казав, не бачила темної люті на його обличчі. Вона бачила тільки Ґрема, який верещав, поки няня Меткалф тягнула його до будинку, а його пожалені руки світилися рожевим. Тростина батька розсікла долоню, і Вайолет відчула, що це менше, ніж те, на що вона заслуговувала.

Фото книжки "Непокірні"  авторка Емілія Гарт

Альта Вейворд

1619 рік

Чоловіки повели мене з тюрми через сільський майдан. Я намагалася вивернутися, сховати обличчя, але один із них скрутив мені руки за спиною і штовхнув уперед. Моє волосся хилиталося переді мною, розпатлане й брудне, мов у повії.

Я дивилася долі, щоб уникнути поглядів селян. Я відчувала їхні очі на своєму тілі, неначе це були руки. Сором пульсував на моїх щоках.

Від запаху хліба у мене скрутило живіт, і я зрозуміла, що ми проходимо повз пекарню. Мені було цікаво, чи ці пекарі, Дінсдейли, також дивляться. Минулої зими я доглядала їхню дочку, коли в тої була лихоманка. Мені було цікаво, хто ще був свідком, хто ще радів долі, що мене спіткала. Мені було цікаво, чи Ґрейс — серед них, чи вона вже у Ланкастері.

Вони підсадили мене у візок так легко, ніби я нічого не важу.

Мул був нещасною тваринкою — він виглядав майже таким же голодним, як і я, його ребра стирчали з-під тьмяної шерсті. Мені закортіло простягнути руку й торкнутися його, відчути, як у нього під шкірою стугонить кров, але я не наважилася.

Коли ми рушали, один із чоловіків дав мені ковток води й окраєць черствого хліба. Я розкришила його до рота пальцями, а тоді перехилилася за борт візка, і мене знудило тими крихтами. Інший куций чолов’яга зареготав, його подих вдарив мені в обличчя. Я відкинулася на сидіння й водила головою, роздивляючись сільську місцевість, яку ми минали.

Ми рухалися шляхом, що пролягав уздовж струмка. Мої очі були ще слабкі, тож струмок був лише плямою сонячного світла та води. Але я чула його музику й відчувала його чистий, залізний запах.

Той самий струмок, що звивався, сяючи, коло моєї хати. Де моя мама помічала мересниць, що стрибали над галькою, де береги поросли дягелем з тугими бутонами.

Темна тінь промайнула наді мною, і мені здалося, ніби я почула удари крил. Цей звук нагадав мені про ворону моєї матері. Тієї ночі, під дубом. Спогад провертався в мені, неначе ніж.

Моєю останньою думкою перед тим, як я провалилася у темряву, було: яка ж я рада, що Дженнет Вейворд не дожила, щоб побачити свою дочку такою.

Купити книжку Емілії Гарт «Непокірні»

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Більше книг про гендерну рівність і права жінок за посиланням на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro

Переглянути всі книги видавництва Лабораторія можна у каталозі

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*