0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Там, де є багато незнання, мозок схильний продукувати вигадки й породжувати чудовиськ» — Христина Шалак і Лариса Денисенко про психіатрію і психічне здоров’я

23 березня в Києві, у Книгарні Є, за участі лікарки-психіатрині, клінічної психологині та громадської діячки Христини Шалак та письменниці й правозахисниці Лариси Денисенко  відбулась презентація збірки есеїв і репортажів «Нікого немає в лісі». Про упередження щодо психічного здоров’я, каральну психіатрію СРСР і готовність сучасного суспільства говорити про свій психологічний стан — публікуємо в матеріалі!

Презентація книги "Нікого немає в лісі" Христина Шалак, Лариса Денисенко

Чому ви обрали саме таку назву для книжки? 

Назва книжки походить від одного філософського запитання — «Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?». Це парадоксальне питання, яке можна трохи видозмінити — «Чи існує щось, якщо ми про це не знаємо, не чуємо й не бачимо?». І це відгукується в контексті психіатрії, адже психічні розлади, немов ті дерева, що падають: їх ніхто не чує. Це те, що людина переживає на самоті — нікому про це не розповідає та й родичі це від усіх приховують. Виходить така собі психіатрична лікарня закритого типу. Це фактично цілий світ, про який інші люди не чують, але при цьому він все одно існує.

З якими упередженнями ви зустрічалися, працюючи в психіатрії?

На жаль, професія психотерапевта часто викликає відчуття нерозуміння, питання «Навіщо це?» і почуття легкої зневаги. Існують стереотипи, що якщо в тебе є родина й друзі, нащо тобі той психотерапевт? Та й люди ходять до психотерапевтів, коли їм чогось серйозно не вистачає. Тут дійсно присутнє відчуття легкої насмішки. Або коли психіатр консультує і ставить діагноз — із вами вже коїться щось страшне. Але це не так. Я можу вас запевнити, що люди, які звертаються до психіатра, це такі самі люди, з якими ви працюєте, живете, бачитеся на вулиці, про яких ви ніколи б не подумали, що вони мають якийсь розлад. Тому що психічні розлади дуже спектральні, різні та не помітні з першого погляду.

Чому в нашому суспільстві люди не вміють слухати, й натомість схильні засуджувати?

Я думаю, що велику роль у цьому відіграє те, що всі психічні розлади — невидимі. Тобто ми їх не бачимо на власні очі, ми не можемо їх з першого погляду продіагностувати чи, наприклад, побачити на МРТ, що в людини є депресія. Людська природа така, що нам потрібен якийсь матеріальний доказ, аби в це повірити. А через оцю невидимість, через те, що психічні розлади неможливо виміряти, виникає знецінення. Людям простіше сказати, що це вигадка.

А стосовно того, що багатьом складно слухати: вислухавши чиюсь історію, ви будете відчувати відповідальність за те, що відбувається з іншою людиною. Ніби ви маєте щось зробити або якось допомогти. Звісно, набагато простіше сказати, що цього немає, що це вигадка — тоді зникає й почуття відповідальності за добробут іншої людини.

Презентація книги "Нікого немає в лісі" Христини Шалак, книграня Є, Лариса Денисенко

В соціальних мережах і досі можна зустріти думку, ніби людей із психічними розладами потрібно ізолювати від суспільства, що ти стосовно цього думаєш?

По-перше, тут порушена одвічна тема психіатрії — питання нормальності. Сама ідея, що деякі люди нормальні, а деякі не нормальні — це межа. І якщо говорити на загал, то є дуже важливі критерії в діагностиці, згідно з якими розладом можна вважати лише ті особливості, які приносять страждання самій людині й порушують її функціонування. Якщо стан людини не підпадає під цей опис — ми не вважаємо це розладом.

А стосовно ізоляції, то мені дуже подобається вислів «Якщо не знаєш, як робити — роби по закону». А закон каже, що ізольовувати можна тільки тих людей, що становлять небезпеку для інших або для себе. У всіх інших випадках це порушення людських прав. Бо вибір має бути насамперед перед самою людиною: чи проходити діагностування й лікування, чи не робити цього.

Як каральна психіатрія вплинула на сприйняття суспільством психічних розладів?

Каральна психіатрія мала  суттєвий вплив. Ця тенденція прослідковується не тільки в Україні чи країнах, які були в складі радянського союзу — вона ширилася у всьому світі. Якщо говорити про каральну психіатрію конкретно в радянському союзі, то це був один із методів репресій. Здорову людину визнавала психічно хворою і відправляли на примусове лікування. Чому це покарання було таким страшним? Все просто: коли людина отримувала термін в тюрмі або її кудись висилали — вона знала, коли її звільнять. В психіатричній лікарні терміну перебування не було, бо через певний проміжок часу між лікуваннями до «хворого» навідувалася комісія лікарів, яка й вирішувала, чи виписувати пацієнта, чи продовжити лікування. І якщо зверху був наказ, що виписувати ще не можна, то людина й надалі залишалася в лікарні на невизначений термін. Це могло тривати роками й ніхто із пацієнтів не знав, коли він вийде.

Це лише один з аспектів всього жаху таких репресій, а є ще й другий. Аналізуючи спогади дисидентів, які описували своє перебування в психічних лікарнях, ми можемо отримати набагато більше інформації для усвідомлення методів каральної психіатрії в радянські роки. Очевидці згадували, що їм давали ліки набагато вищого дозування, ніж призначаються для лікування людей, які справді мали психічні розлади. Зрозуміло, що це робили з метою викликати в пацієнтів побічні ефекти, аби вони відчували себе немов у тумані, безвольними й безсилими.

Слід від каральної психіатрії дуже легко проглядається в лексиці, яку люди вже тривалий час вживають у контексті психіатрії. Так, наприклад, стан «овоча» — це термін звідти, це з каральної психіатрії.

На щастя, поступово ці стереотипи й страхи, навіяні тодішньою психіатричною медициною, розвінчуються. І зараз уже прийом в амбулаторного психіатра — такий самий, як у будь-якого іншого лікаря. Просто він буде ставити більше питань і не буде слухати серце й легені.

Презентація книги "Нікого немає в лісі" Христина Шалак

Яким зараз є ставлення людей до психологічних розладів?

За останні кілька років розмови про психічне здоров’я все більше й більше нормалізуються в суспільстві. Більше людей почали звертатися до лікарів і розповідати про свій досвід життя із психологічними хворобами.

Коли я збирала історії для цієї книжки, то просто поширила інформацію, що хочу про це написати й для цього потрібні історії на відповідну тему. Люди зголошувалися, бо хотіли поділитися тим, що пережили чи переживають зараз. Насправді тут дуже багато залежить від особистості людини та її готовності відкритися й поділитися чимось особистим. З іншого боку це також залежить від ступеня й частоти висвітлення певного розладу в медіа. Це принцип снігової кулі: якщо людина має певний стан — їй важливо відчути, що вона в цьому не одна.

Інша ситуація, коли про певний розлад знають набагато менше людей. А там, де є багато незнання, мозок схильний продукувати вигадки й породжувати чудовиськ.

Якщо зрозуміти, що будь-який процес має свій механізм і пояснення, знати як він насправді виглядає, тоді страху й недоречного сміху стає набагато менше. Натомість більшає розуміння і нормального людського співчуття.

Як підтримати близьку людину, якій поставили психіатричний діагноз?

Найкраще, що можна зробити — знайти свою спільноту. Тих, хто також має в родині людей із психічними розладами. Люди істоти соціальні, й найлегше про свої турботи й переживання буде говорити з людиною, яка розуміє вас. Я це знаю з власного досвіду волонтерства в спільнотах, які підтримують людей та родини, в яких є особи з  порушеннями інтелектуального розвитку і РАС. І це дуже гарні спільноти. Вони збираються разом, діляться досвідом, порадами й у результаті життя людей, які мають розлади стають набагато кращими.

Друга моя порада — пошук інформації. Дізнавайтеся максимум відомостей про розлад близької людини, станьте експертом у цій темі. Адже чим більше ви знаєте, тим меншим є страх нерозуміння і тим краще ви дієте. Розуміння ситуації заспокоює. Ви не самотні.

Замовити книжку Христини Шалак «Нікого немає в лісі»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*